Ми підемо з тобою у поле. В те віковічне вкраїнське поле, де так несамовито стугонить і гуде голосами давніх предків трипільська земля, де міріадами вічних вогнів палахкотять зорі, де польові трави ніжно шепочуть нам прадавню казку, де сновигають білі тіні – душі тих, хто лишився в полі… Душі таких, як ми з тобою!...
Де кожної ночі хтось невидимий розпускає свої чари, зводячи з розуму таких божевільних, як ми… Де завжди звідкись чується чиясь дивна і така ніжна пісня…
В поле, де блукають оманливі вогні, де вітер кружляє в легкому і водночас божевільному танку з чугайстром…
Де будем тільки ми удвох.
Блідий місяць пихато і велично викочується на широке полотно, усипане сріблом, і так пильно заглядає нам у вічі… Тишу врочисто прорізує таємничий і такий знайомий спів сотень, тисяч цвіркунів…
Польова мавка-ніч у вінку з духм’яних квітів нечутно пливе поміж трав, ніжно-ніжно так торкаючи їх кінчиками пальців... Плете легку павутинку чиїхось снів…
І щось невловиме вчувається в повітрі. Легко-легко так! І хочеться жити…
І хочеться розкинути руки бігти вітрові назустріч… Я обернуся, щасливо всміхаючись… Доганяй мене!!!....
Ми впадемо у високі трави. Втомлені і щасливі. Пахне чебрецем, землею і… небом. Чи чуєш ти голос віків?... Чи відчуваєш ти дотик століть?...
Щось так тихо бринить… Чи то повітря, схвильоване ніжною миттю, чи то струна гітари, недбало так залишеної в траві, чи то душі моєї струна…
І щоки мої палахкотять рум’янцем, коли ти ненароком торкаєшся рукою мого плеча...
І дві душі зливаються в одне, дві вічності сходяться в одну коротку мить… І хай небо закриє очі…
А на краю неба вже розгоряється пурпурова ватра. І ніч, мов та полохлива мавка, поспіхом тікає з поля, чіпляючись подолом свого плаття за трави і забираючи з собою казку... Нашу з тобою казку...
Та ми обов ’ язково повернемося сюди знову… Ми ж лишили свої серця тут…
Ми підемо з тобою у поле…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181727
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 04.04.2010
автор: Vogneslava_Svarga