Весна кохалася з дощем...
Він пригортав її так сміло,
Та цілував – іще, іще...
Аж небо стиха буркотіло.
Він пестив лагідністю див
Найменші бруньочки любові.
На землю ніжністю стелив
Зелені кúлими шовкові.
Дрібненьким листячком вона
Мережила сором’язливість.
Він шепотів: Моя! Весна...
За що мені ця дивна милість?
Неначе щастя оберіг –
Твоя любов невинно-чиста...
І розсипáвся їй до ніг
Дрібними краплями намиста.
Весна дощеві віддала
Пелюстки найніжніших квітів,
Бо ж як, скажіть, вона могла
Його безумство не любити?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=180655
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 30.03.2010
автор: olesyav