Скільки б не судилося страждати,
Все одно я думкою живу,
Що колись прийдеться помирати,
Вічно в землю ступати святу.
І тоді ти ніколи не встанеш,
Не пройдеш босоніж по росі,
В ніжне небо ніколи не глянеш,
Квіти не посієш на землі.
І помістять тоді в домовину
Всі надії, турботи, жалі,
І байдуже мені в ту хвилину,
Закрадається відчай у груди мої.
Скільки б не судилося страждати,
Все одно я думаю завжди,
Що мені даровано багато,
Лиш живи на світі та твори.
Щастя в мене повнії корзини,
Як на небі ясних зірочок.
На землі у кожної людини
Є так небагато казочок.
Десь блукає казка ніжна, чиста,
І до мене не вертає знов.
Мрія визріває промениста
Віру прокидає у любов.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=179665
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 24.03.2010
автор: Лореляй