Сміялася дзвінко й безжурно,
Коли половіли жита.
Усім щебетала задурно,
Усім рахувала літа.
Вони просівались між листом
Но земля холодним дощем,
Зозулина пісня намистом
Розсипалась попід кущем.
Не знала ні смутку, ні втоми,
Не відала слова печаль.
Сміялася з тих хто додому
Приносив і радість, і жаль.
А потім дивилася німо,
Забувши солодкі гріхи,
Як ті намистинки зрадливі,
Збирали чужі дітлахи.
Здригнулось серденько від жалю-
На нього крижинки лягла...
Усім бо літа накувала,
Та тільки собі не змогла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=179005
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 21.03.2010
автор: Доля