А совість моя плаче, мов дитина.
І втішити її не в змозі я.
Куди поділась на Землі Людина?
Невже тісною стала їй Земля?
Невже байдужі стали гори й доли?
Невже сточила душу її тля?
Чому тоді так гірко плаче Доля,
Як кинуте в колисці немовля?
Той плач, як птаха, спіймана зрадливо,
Як німо мовлені в моїй душі слова.
І я благаю: повернись Людино!
Тебе чекає матінка- Земля.
Вона простить усі провини наші,
Закриє очі на найтяжчий гріх,
Прийме усіх: і праведних і падших.
Нехай лиш ступлять на її поріг.
І простягни до неї свої руки,
Вертаючись приблудою здаля.
І серце стисне хай солодка мука-
Тоді лиш буде совість нам суддя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=177355
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 14.03.2010
автор: Доля