Завтра я починаю нове життя. Купляю білет на роздовбаний потяг до припустим Львова. Буду дві години телімбатися в душному вагоні. Спостерігати, як завбачливі панночки поїдають варені яйця і домашню ковбасу, безтурботні студенти одного з ПТУ клеїтимуть дурнів і ґьорлів (на вечір), крейзануті рокери розпиватимуть горілку прямо з горла, а замість закусона будуть занюхювати один одним або яким-небудь іншим лайном. У Франківську зайде дідок (обов’язково дідок, а не бабуля) і буде всім втирати про кінець світу, перечислюючи подорожчання на різні продукти за останні сім років, нечувану розбещеність молоді, корупцію у владі, медицині, освіті і навіть у власній хаті - курва мать! – все це яскраві докази апокаліпсису. Ніхто не наважиться суперечити, тому старенький не зупиниться і згадає численні авіакатастрофи, короткочасну війну в країні N, теракти, лісові пожежі, буревії, цунамі і таке інше. Попри виняткову актуальність теми, я увесь цей час буду дивитись у вікно. Сумні та ненав’язливі краєвиди рідної Щеневмерлої завжди заспокоюють – добре, коли ще десь є таке паскудство, як у власній душі.
Після промови діда хтось обов’язково почне дебати. І пішло-поїхало: «Юлька розвалила коаліцію, а Нукович (Янукович тобто) бандит такий-сякий, спеціально підтроюджує Ющенка проти Юльки. І всі вони там пов’язані, і родичаються (один одного в куми беруть, і сватаються, і перелюб чинять – всьо як нормальні люди). От тільки крали би менше»
Весело хоча б від того, що народ вміє сміятись з того всього .
І ось я у Львові. В кишені 700 гривень і 200 франклінів, але нема зворотного квитка. Сирість одразу ж показує моє місце в цих вуличках. Але я не лякаюсь – показуючи фак., пхаюсь у трамвай до університетської. У вухах дві пімпочки: «скільки людей – стільки машин», тому не розумію паніки навколо, читаю лайку по губах і злість в очах. Все гірше, ніж я думала.
Прямую до деканату істфаку. Стервозна білявка з кривавими кігтиками слухає мене потупившись у монітор.
- Дайте Ваше направлення.
- В мене його нема.
- Тоді нічого не вийде.
- А якщо домовитись?.. – чорт, ненавиджу такі фрази. Білявка піднімає повні байдужості очі і веде бровою( перспектива є!). Я нахиляюсь нижче і шепочу: « Я Вам віддячу». Проте вона чомусь заглядає мені у виріз майки.на бейджику читаю «Віка».
- Ну будь ласка, Вікуся...
Мала явно лес ба. Та байдуже. Мовчки вона набирає щось двома вказівними на клаві і за мить з принтера вилазить А4 з бланком анкети. Я старанно то все заповнюю і ще півгодини тупочу в очікуванні листочка зі штампом і приписом «дозволяю». Суну Вікусі п'ятдесят гривень і прямую до наукової бібліотеки національного. Гардеробниця презирливо дивиться на мою торбу з паленою лейблою Versacе, але дає номерок. Я випадаю з життя на 6 годин. Поки голова не гудить від абревіатури НКВД, а шлунок не грає фокстрот. В столові повно розумників: симпатичні гномики в стильних лінзах, відчайдушні науковці з масним волоссям, звичайні мудаки з ноутами і ті, хто прийшов сюди «чіста паржать» - в основному це студенти. А дівчата… - я на них не дивлюсь. На світі нема нічого огиднішого, ніж хлібні котлети і піснішого, ніж студентська гречка. Та байдуже. Зараз треба ще одну модну аферу провернути. Тільки як?
В маркеті біля гуртожитків купляю добротний коньяк і цукерки. Йду до коменданта. Півгодини блазнювання і от я вже тусуюсь в одній кімнаті з аспіранками. Вони не задоволені моєю з’явою, але допомагають з білизною і поступаються поличкою в шафі. З моєї торби народжується «Шабо», сир, горішки і фрукти. Ми палимо.
- Ти прокольна мала, - чую до себе.
- Буває, - тупа посмішка у стилі «ялюблюбрітні», а шо буває – фіг знає…
Душ. Ніч. Ранок. Кава. Тролейбус. Фастфуд. Слімси. І покотилось.так 8 днів. Мобільний мовчить. Це трохи тішить, а трохи ображає. Невже таки усім на мене наплювати?
Треба подумати про час після «наукової». Йду в інтернет- клуб. Тиримпирим@rambler.ru. 7 вхідних:
«от: OREST SMILE
привіт Мась! Тебе нема в чаті, не заходиш вконтакт. Що трапилось? Я почав закохуватись, а може просто звик… не пропадай. Чмокі”
«от: inshalit. Ukr.net
Ваш вірш «Під «Депеш Мод» буде надрукований у наступному альманасі « Інша поезія», що вийде у червні. На рахунок гонорару звертайтеся за тел. **********»
Оу, сенкі, мені зараз ох як це треба.
«от: Diana Or.
Pryvit. Ty ce zrobyla! Ja znala, sco ty zmozesh! Moja tobi porada: ne znajomsia z hlopciamy u dzynsah vid Sent Oliver I ne vecheraj u kavjarni z velykymy viknamy/ pyshy meni odne slovo “je” I ja budu spokijna ;)»
«є» - відповідаю я і читаю інше.
«от: DEN Den’
Я обіцяв тобі їх давно вислати це не спосіб нагадати про себе – просто завжди дотримуюсь своїх слів» - 4 фото. Ми у Варшаві. Усміхнені. Чого либились – біс знає.
«от: dara
котенок привет! Мне одиноко без тебя. разреши позвонить. У меня полно новостей. Я с ним рассталась. Ты была права, он скот. Я не плачу. Просто что-то слишком свободно…»
«от: ****
Ваша анкета булла разглянута. Ми погоджуємось взятии Вас на роботу на посаду покоївки нашому готелі. Чекаємо з 11:00 за адресою: м.Львів ………….»
Блядський притон єдиний уважив мене згодою. Ну і нехай.
Я домовляюсь з адміністратором на рахунок проживання. Вдягаю сіро-синю форму і білий фартух. Йду міняти виснажені нічними утіхами простирадла струшувати пил з фанерних меблів, перевірювати номера «люкс» і «фе». Життя вдалося бля!
70 гривень. Таку суму видавці назвали гонораром, хай би вони заробляли не більше десяти гонорарів на місяць до самої пенсії. Ох, як все дратує. Тішать тільки схвальні рецензії в гоголів ці та клубі поезії. Вконтакт – принципово ні ногою, ні клавішою. Назбирала трохи грошей. Ще 2 місяці і куплю собі беушний ноут.треба ж кудись записувати усі нові «шедеври».
Відправляю мамі короткий меседж « мамусь, в мене все добре. Вчусь, не переживай» і отримую ще коротшого «добре». Добре, шо вчусь, чи добре - не буду переживати? Облом короче. Може дядя Гріша знову звалив до коханки чи в запої. Чи вона на мене болт забила, бо їм двом добре без мене? Ех…
Іду краще приберу бісів 21 номер на мансарді.після чотирьох серій 2тук-тук-тук, прибирання номерів» завалюю і … Факін шет!!! Смаглява красуня лежить на ліжку із закладеними на грудях руками, з рота стікає шумована слина. Біля нічника гора упоковок від пілюль, порожній стакав і папірчик.я боюсь мертвихз. Проте хапаю її за зап*ястя і півхвилини намагаюсь зрозуміти чи то руки в мене так трясуться, чи там шось пульсує. Тіло тепле. Хапаю її мобільний. 109 – ало,вашу мать! візьміть слухавку, уроди!
За 20 хвилинсині халати приїхали . оце так швидкість. В лікарню я їду з ними. У фойє адмін. Зирить з осудом – наче то через мене все. Я хапаю зі своїх «апартаментів» гроші, мобільний і куртку. Біже до карети швидкої (який розумник вигадав називати старе розбехкане дрантя каретами???). стовбичу під реанімацією. Блін, я ж спасла людину, тільки от чи треба їй це? Мій ноут поплив на рятування божевільної малоїі на захист її репутації ( таки вмовила лікарі не робити запис «спроба самогубства»).
Я тримаю її кістляву руку в своїй і дивуюся, яка вона тендітна. очі втомлено дивляться мені на уста чи то підборіддя. Глибоке диханн.
- Все буде добре мала, - просто не знаю, що ще сказати.
- Ні, - вичавлює хрипло.
- Все проходить. Лиш смерть не має кінця. Тому вона нецікава.
- Нашо?
- Навіщо спасла тебе?, - «хрін його знає» думаю. А голос:
- Мені здалося, що така красуня повинна жити.
- Ми мовчимо. Довго. Приходить психолог. І я змушена вийти. Прощаючись, цілую її в щічку( така незграбна чуйність!)
В готелі вже всі гудять про це. Я не хочу нічого розказувати. Щастя,що упаковки від ліків забрали медики, а записку я тикнула в кишеню фартуха. Брешу. Що дівчина отруїлась мідіями в ресторані (ха, придумати ж таке, але ж в нісенітниці швидше вірять!). я ретируюсь в кабінет відео спостереження. Юрчик – начальник сек*юріті – єдиний, кого не можу назвати зівакою. Проте він усе вже знає – це мій здогад.
- Пережила? – питає. Я хмикаю і припалюю цигарку. Bін витягає з шафки Vanna Tallin і спікер фоном просить принести дві кави. Я сідаю перед ним на стіл і звішую ноги. Чокаємось без слів.
- Маєш тут Enjoy The Silence? – питаю.
- Так, - риється у вінам пі і за мить «Депеш» в студії.
- Не розклеюйся, лялька. Ти молодець. То тільки ідіоти думають, що ти об довбана хіпаблудка. Я бачу яка ти.
- І яка?
- Інша
- Вар»ятка?
- Скажена і …чиста.
- Кожен день миюсь, вгадав.
Ми сміємось. Приносять каву. Офіціантка либиться , як дура, думає як Юркові очі знаходяться на рівні мого пупа, то ми вже і шури-мури крутим.
Коли в кімнаті стає мутно від диму і тепло від алкоголю, я іду. Ми стукаємось кулаками по-пацанячому і підморгуємо один одному. Несу свою нещасну дупу і захмелілу голову прибирати нещасний 21-ий номер.
Розбирає цікавість – я заглядаю в її шафу. Нічого. Тільки чорне півпальто самотньо валяється внизу. Ні сумки дорожньої, ні пакета. Виймаю з кишені записку.
«80979894661 – Андрій. Повідомте про мою смерть і скажіть, що він ні в чому не винен. Це все мої слабості.»
Запалюю цигарку. Тремтячими пальцями набираю на її Duos-і вказані цифри. Черга гудків.
- Ну шо? – втомлений голос.
- Андрій? – питаю розгублено.
- Так, блять, Андрій. Якого милого звониш знову? Я ж тобі казав: лиши мене в спокою!!! Мене не їбе більше твоя вагітність і все, що тебе стосується взагалі!!!! Відчепись! не бідь ласкаааааа…
- Добре. Вибач. Все…
Кладу слухавку. От підер! Навіть голос не розпізнав. Вагітність???треба летіти в лікарню.
- Вона вагітна!!! – задихано репетую в кабінеті головного.
- Вже ні. Годину тому була кровотеча. Ми не могли нічим допомогти…
Стоп,стоп,стоп!!! Шо за зіенд? Бідна дівчинка!
Вона все така ж бліда. Не дивується моїй появі. – напевне обкололи заспокійливим.
- Руся, можна я тебе так буду називати?
- Ага
- Я звонила Андрію.
- І як він?
- Я його післала…
- А він?
- Нічого…
- Не треба було… він хороший.
- Я знаю. Але він не для тебе. Ми тобі знайдемо якогось іншого хорошого. Вукей?
- Не хочу іншого…
- Тоді вкрадемо собі Андрія… ти тільки посміхнись, бо зморшки на чолі будуть, - вона потепліла в погляді і таки посміхнулась
- Звідки ти?
- Калуш.
- О, землячка. Я ж думаю, чого ти мені так сподобалась!
Мовчимо.
- Може, подзвонити твоїм батькам?
- Я з притулку. Нема батьків.
- Аааа…
Докапують останні краплі в системі, а я ресу в душі над цим маленьким життям- зовсім ще квітковим, а вже розтоптаним… Перкриваю рідину в трубочці, витягаю катетр, затискаю ватою. Руся засинає. Треба купити їй квіти – проноситься в голові. Іду додому.
- До вечора, люба…
- Якщо ми переживемо цю зиму, то едем жити ще 50 років точно!
Руська збуджена і весела. Сьогодні місяць її ре народження. Ми жевемо разом у моїй коморі на мансарді. Вона миє посуд в ресторні готелю, а ввечері я вчу її правопису та англійської. Рівно в сьомій ми йдемо в парк скакати на скакалках. А потім п'ємо чай у кав'ярні. Слава ре тексам – там ми вимацали для балонового плаща, всетри і джинси. Черевики нові, відвалили купа мані. Для мене пуховик, а взуття… - побуду в кросах, ніде ж не ходжу. Після того, як я дала в око офіціантці за підколювання Русланки на рахунок отруєння, ніхто не лізе. Проте позаочі ми "срані лез бійки" - ну і нехай.
Юрік презентував нам старий монітор і під»єднав кабельне. Тепер ми маємо телевізор, пра тільки з одним каналом.. я дописала наукову роботуі відправила все у Франик. Три мої новели вийшли в різних журналах майже в один час – це ще плюс триста гривень. Руся жартує, що я Мартін Іден. На новий рік ми вирішуємо напитися глінтвейну і читати Борхеса під The Doors.
Скоро презентація "Архе" Дереша, я хочу іти, тому муштрую малу тою психодилікою. Вона не опирається. Чемна. Каже шо треба поїхати на Шипіт і справді організувати клуб невдалих самогубців – отже пержила, прийняла.
Нам вдалось дістати характеристику з її колишньої роботи – совкової кондитерської зі звабливою назвою «Джем».
А завтра день народження Юри – ми наплели йому шкарпеток і шальків, хай гріється.
От таке от вийшло нове життя. Джек-пот не зірвала, але врятувала ангела. Можливо такою і була моя місія? Це безперечно варте того, щоб одного дня сісти на розбехканий потяг припустім до Львова і полишити місто, в якому мама, що розривається між тобою і вітчимом,з хлопцем Сашою, який прийде ввечері, якщо його мама дозволить і буде розповідати про «Манчестр» до 23:00, якщо та ж таки мама не подзвонить, щоб шурував додому, з котом, що хворіє сліпотою і мочиться попри пісочницю, з друзями-неформалами, що прикольно тутсуються з тобою в п»ятницю , але насрали на тебе в понеділок. І можливо прибирати чужі лахи в готелі – не зовсім те, про що я мріяла, проте, якщо це дає мені відносну свободу, то я від цього відносно щаслива.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172293
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 17.02.2010
автор: Наталка Тактреба