Дивитися удаль, щоб сльози тихо капали, щоб трохи розвіяли те, що так болить... Воно живе всередині, ти його ніколи не бачила, та знаєш, яке Воно болюче. Ні-ні, не подумайте, це не кохання! Це - Воно. Ти завжди його приховувала, боялася, що тебе ніхто не зрозуміє. Любила десь заховатися, плакала довго-довго...і лише тоді, коли вітер витирав волоссям сльози, зупинялась. Бо пекло, бо боліло. Та цей біль ніколи не зрівняється із тим, коли боліло Воно. Брела кудись, марила тим, чого ніколи не могло б бути. Та ти так жила, ти вірила, що світ якось зміниться все ж, і ти змінишся. Ні, нічого не змінювалось. Приходила ще одна осінь, засипала тебе жовтим листям, оплакувала тебе холодними дощами, ховала від тебе людей під чорними парасолями. Приходила зима, і люди взагалі зникали. Вони сиділи у своїх теплих квартирах і їм було начхати на те, що коїться в твоїй душі. Ні посмішок, ні співчуттів. Одна. Грудень, січень, лютий... Одна. Час від часу Воно прокидалося, і ти знову плакала. Ти не оплакувала ні себе, ні своєї долі. Тобі просто було дуже боляче. Тобі хотілося кричати, та ти тримала все в собі. Тебе б не зрозуміли. Світ ніколи не намагався тебе зрозуміти, бо ти здавалась йому чимось маленьким, на що не варто гайнувати час. Одна. Тихими вечорами, коли у місті майже припинявся рух, ти дивилася у вікно. Мріяла, що все нарешті закінчиться, і ти станеш щасливою. Та приходила весна, Воно й далі боліло, далі з неба падали дощі, а ти й далі була одна. Одна.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=168988
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 30.01.2010
автор: k-ivanka