Вони зустрілись випадково і все було б у них чудово.
Та лиш була вона не вільна, і молода й така наївна.
А він манив її все за собою, не даючи ні крапельки спокою.
Він про кохання говорив, чи просто серед ночі їй дзвонив.
Вона забула все що було й в його обіймах потонула
Вій обіймав її і цілував і Сонечком так ніжно називав.
І на побачення все бігала до нього, до місця зустрічі стоптала вже дорогу.
А він дивився їй у очі й манив з собою в пристрасть ночі.
Вона торкалася його щоки й не думала, що скажуть їм батьки.
Він приносив їй подарунки і вино й здавалось, що закохані давно
Вони стрічалися вночі, на ранок вже були чужі.
Він говорив їй , що кохає й навіки вірність присягає
Вона жила тоді лиш ним, та вітер вже розвіяв дим.
Вони кохали? Так кохали! Лише про відстань забували.
Як роз’єднались шляхи. Так назавжди розсталися вони!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=168805
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 29.01.2010
автор: M@gdalena