Заморожений час у мене в руці, дивись: ще ворушиться...
Здається, усе зціпеніло в своїй невагомості,
Цей розтягнутий простір так стягнуло по швах, що задушиться
Кожен третій, а кожен п"ятий впаде без свідомості...
Переповнені шиби послань, що читати замучишся.
Я послала тобі ту сніжинку - з ліва п"ятнадцяту...
Ці недоспані ночі, полярні дні у папірус скрутяться
І навесну відчуєм, що нам знову "до 18-ти".
Але зараз квиток на сеанс з 25-ми кадрами...
І в залі нікого, лиш ми, як завжди прикипаємо
До замерзлих екранів очей, що затягують надрами
Нескінченних безодень, в які час від часу ступаємо,
Та завжди повертаємось, маючи фобію темряви...
В запорошений зал, де нема глядачів. Час ворушиться,
Таке не покажуть в кіно. Бо актори з слабкими нервами,
Мають фобію темряви, вони самі аж замружаться
Від разючої вічності, темної вічної злитості...
Мінус 20. І знов непрочитані сні, нерозгадані ребуси.
- Не тулися до мене, не рухай волосся!
- Я хочу зігрітися...:_(
- Нас не так зрозуміють.
- Нас двоє в пустому тролейбусі. :)
- :)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=168193
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 26.01.2010
автор: Ірина Храмченко