Якщо вже доля так складеться –
Тобі потрібно буде йти,
Душа до розуму озветься –
Я попалю свої мости.
Я на хвилину зупинюся…
І на коліна упаду,
І Богу мовчки помолюся,
І сили у собі знайду.
І я пройду крізь грози і тумани,
Крізь лихоліття і бентежний час,
Крізь біди, темряву й обмани –
Ніщо вже не розлучить нас.
Ти обернешся й зрозумієш,
Що поряд тебе я стою.
Сховати радість не зумієш,
А я скажу: ”Тебе люблю!
Люблю, кохаю і пороги
Свої покинув через це.
Пройшов я звивисті дороги,
Щоб глянути в твоє лице.
Бо той, хто любить, дійсно любить,
Той піде, мабуть, на усе.
Своє життя, можливо, згубить,
Але кохання пронесе!"
І в очі ніжно ти поглянеш,
І посміхнешся лиш мені.
І ти усім для мене станеш.
Тебе я не згублю ніколи… Ні!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167744
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 23.01.2010
автор: Повзик Рома