Вечір постелив мокре ганчір’я тобі під ноги. Усе сполохане й притихле рвалось повз товщі твоєї гримасної усмішки. Я плакала, а сльози були гіркі як сумніви, й пекли ображеною гордістю. У твоєму суцільному «бла–бла–бла» я не розуміла нічого, але знала – ти був злий мов собака. Духу забракло сказати правду. Холодний мов зимовий ранок, колись ти украв мій дівочий сон, а зараз безжальними словами ти роздирав мої щасливі плани, які ,укутані ще дитячою наївністю, не встигли зароїтись у моїй голові. Спасибі. Добре, що не встигли. Я б могла тебе любити й світу не бачити. Та ні, я здатна на більше!
Ось уже і небо оплакує мої розбиті сподівання. Тільки щоб ніхто не порізався. Замовк... Нарешті... Скільки злості поміщається в безкраї нетрі твого егоїзму. А я варта іншого, а я здатна на більше!
Кімната зашаруділа рудим хвостом і старе блискуче дзеркало засяяло цукровою радістю – воно побачило мене. Сумно-веселу, трохи заплакану, але дуже красиву. І що не кажи, а я здатна на більше!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165339
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 10.01.2010
автор: Ліза Рогачук