Вона сиділа на підвіконнику, роздивляючись гілля розмольваних фарбами снігу дерев. Вітер бавився її пурпуровим волоссям та небесно-синім мереживним платтям. Вона не відчувала холоду. Лише ледь чутні голоси, що гармонійно перепліталися на полотні її божевілля.
Я стояв внизу і дивився на неї. Здавалось, вона ніби поруч.. Здавалось, я навіть бачив її глибокі зелені очі. Була такою близькою, рідною..
Її шкіра біліша за сніг. Ця картина була настільки божественною, що я не міг повірити своїм очам. Лише захоплено дивився, піднявши очі до неї. Так хотілось торкнутись її волосся, вдивлятись в її очі, відчувати, як стукає серце. Я стояв нерухомо, милувавшись неземною красою цієї юної дівчини. Вона була втіленням чистоти і цноти. Наче випала із сторінок чиїхось таємних недосяжних мрій. Наче мара, яка от-от зникне.
Дивилась то на небо, то на дерева, які стали мені надто рідними за цей час, поки я тут. Вона наче говорила з ними очима. Така світла..
Я бачив сум в її очах, хоча, мабуть, це здавалося б нереальним розгледіти це, коли вона сидить на підвіконні шостого поверху. Та мені здавалось, що я чую, як вона дихає. Здавалось, вона зовсім поряд.
Час від часу поправляла волосся, яке не давало їй спокою. Раптово опустила очі вниз, глянула прямо на мене. Не можу навіть пояснити, що відчув у ту мить, наче я підглядав за чимось, що для мене є недозволеним, недоступним, наче дивився у шпаринку дверей до Раю, кольори якого мені не можна було бачити.. Тоді захотілось тікати, сховатись.. Або зробити все можливе, щоб тільки вона не пішла. Вона глянула на мене, і миттю вернулася до своєї кімнати, зачинивши вікно. Я ще довго стояв там, проте вона більше не виходила. Надворі вже темніло. Я рушив повільними кроками сонною вулицею, що вкрилася густим туманом.
Я ніколи не бачив її раніше. Думка про те, що можу більше її не побачити мене просто вбивала. Йшов і уявляв нашу майбутню зустріч. Те, як ми познайомимося, як я почую її голос. Розглядав дерева, якими вона так довго милувалась. Не міг думати більше ні про що, лише про неї.
Так пройшли і наступні дні. Я щовечора у тій же годині приходив на те ж місце, з надією дивився на її вікно, проте вона не виходила.
Океан думок бився скаженими хвилями в моїй голові. Я не міг з собою нічого зробити. Добре розрахував, який її під'їзд і двері. Не розумів, куди йду, що говоритиму, коли побачу її. Просто повільно підіймався сходами. Шостий. Направо. 32. Дзвінок. Двері відчинила дівчина з чорним густим хвилястим волосся. " Це не вона. Не вона.."
- Привіт. Чим можу допомогти? - дівчина посміхнулась, чекаючи відповіді. Я не знав, що казати. Як запитати про Неї, де її знайти..
- Вибачте.. Я.. Шукаю дівчину.. З пурпуровим волоссям і зеленими очима.. Ви не знаєте, де б я міг знайти її..? "
Дівчина посміхнулась:
- Вайолет? А.. Ви її друг, мабуть? Чому ж ви її тут шукаєте? Чи ви ще не знаєте?.."
Дівчина опустила очі, похмурившись..
" Вайлі в клініці.. У неї були великі проблеми з серцем.. Кілька днів тому у неї стався серцевий напад.. Якраз перед тим вона дуже плакала, ночувала у мене, я була всю ніч з нею. Вона постійно говорила про когось, хто знайшов її, а у неї надто мало часу, щоб любити його.. Ніяк не могла заснути, говорила про якісь крапки, що переслідують її.. Це було справді дуже страшно.. Коли сутеніло, у неї стався напад, її забрали в клініку. "
Я наче потрапив під зливу крижаного дощу. Я не усвідомлював, що говорить ця дівчина.
" Зараз вона у комі. "
Я не міг поворухнутись. Сльози повільно стікали по щоках. Я надіявся, що все це сон. Не хотів нічого розуміти.
" Де я.. Де я можу її знайти.."
Вона схопила куртку і ключі, - " Я якраз збиралась до неї іти. Клініка недалеко. Підеш зі мною?"
Дівчина зачинила двері, натиснула кнопку виклику ліфту,здивовано дивившись на мене.
" Так, я.. Йду.."
Я не пам'ятаю, що було далі, це наче шматки обірваних фотографій, які хтось перебирав в моїй голові.
Ось ми уже тут. Холодні білі стіні. Блискавкою перед очима з'явилась та знайома картина, її шкіра.. Волосся.. Я хотів зловитися за якусь думку. Та не міг. Хтось наче знущався з мене, бризкаючи на потріскане від холоду шкло душі огидними фарбами сірих пошматованих думок.
" Ось її палата. Йди першим, я поки що посиджу тут. "
Жінка в білому прочинила двері і я ввійшов у білу, як мертві ромашки, кімнату. Вона лежала поміж цього холоду, така невинна..
Дуже важко було навіть просто підійти. Здавалось, вона спить і от-от проснеться. Світло..
Я плакав безупину, вириваючи волосся з голови. Розумів, що не всиг зробити щось дуже важливе. Я ж мав тоді піднятися до неї, але залишив її саму, тому її хочуть зараз забрати в мене. Знову потоком болі ввірвались голоси. Вони були всюди. В мені. Вони йшли наче зсередини мене, розриваючи тіло по швах. Я просидів з нею всю ніч. Коли почало сутеніти, я відчинив вікно. Дев'ятий. Це єдиний шлях. До неї.
" Я знайду тебе.. Чуєш? Лише заберу їх всіх з тебе.. Звільню тебе.. Я повернусь.. Повернусь.. "
На ранок моє тіло знайшли у саду клініки. Вайлі прокинулась.
Вона житиме далі, нічого не пам'ятаючи. Нічого з минулого. Я випустив з неї всіх. Зараз вона вільна.
Вона помре без правди. Бо почути мене не зможе. Та я завжди поруч з нею, де б вона не була. Берегтиму її від усього.
Скоро третє лютого. І ми зустрінемось. Лише смерть стане її ключем до розуміння.
Дерево розцвіте.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164473
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 05.01.2010
автор: Eileen