В некотором царстве, в некотором государстве, в маленьком захолустном городишке жили–были дети. Конечно же у них, как и у всех детей в других городах, городках, да наверное и в селах, были родители. И вот решили как то дети поубивать к чертовой матери всех взрослых. А что? Конфеты лопать до отвала не дают – раз, гулять допоздна не разрешают – два, ну а три, четыре, пять – это уже само собой решится – не все дети еще и до трех считать умели. Но возмущены были шибко. До предела!
Собрались они на совет у песочницы и давай предлагать, что со взрослыми делать, как поступать, чтоб ни одного старше двенадцати лет не осталось. Тут, кстати, и причины новые нашлись, только не все говорили - «третья, четвертая, пятая» – некоторые – «еще одна». И насобирали таких причин где-то около тысячи – отдельную книгу написать можно, да только не все писать умели.
Ну, с причинами разобрались, стали искать способы, как же все таки всех взрослых-то разом укокошить, чтоб ни одного не осталось, а то еще надают по попе да в угол поставят, ежели выживут. «Вот, вот, ежели выживут, - крикнул Гоша, пацан лет эдак семи-восьми. – Значит надобно найти такой способ, чтобы всех и сразу. У кого какие идеи?» Гоша, кстати, парень был очень смышленый и, наверное, поумнее многих десяти-двенадцатилетних лоботрясов.
Стали они думать что-бы такое сотворить. «Может травонем, - мой папа - директор завода, где краску делают, у него отравы этой- хоть на тыщу, хоть на миллион» - тараторил Гена. «Нет, нет, лучше всего рвануть, - закричала Маша, - взрывчатку кинуть – оно как бабахнет – костей не соберут. Мой папа завсегда рыбу в пруду глушит – так прям вся и всплывает кверху животами – хватай, да в ведро». «А может их лучше сжечь, - предложил Ваня, - мы на шашлыки как поедем, бывало как запалим, так потом пол леса сгорит – даже в новостях про нас показывают, только не говорят, что это про нас, но это про нас, просто мы хвастаться не любим, стесняемся признаться, что про нас, но это про нас». «А может лучше пострелять всех как собак бродячих?», - раздался вдруг писклявый голосок. Все оглянулись. Ах, это Женька, маленький Женечка, он недавно только говорить толком научился, а уже вон как здраво рассуждает!
«Молодец, малый, хорошо говоришь, мы это учтем», - как можно басовитее рявкнул Гоша. И дискуссия продолжилась. Мальчики кричали «Раздавим!», девочки визжали «Порежем!», кто-то предлагал душить, кто-то топить.
Но тут вдруг послышалось из окон домов – «Маша, иди кушать», а вслед за этим – «Ваня, домой, обед стынет», а потом еще и еще полилось разноголосьем «Гена, иди обедать, Вася, бегом домой». «Да что ж это за напасть такая - и поговорить не дадут», - завозмущались дети, но решили пока дабы не выдавать своих тайных замыслов, спокойненько и без шума пойти и покушать. А вечером собраться в условленном месте. «Хотят нас заманить на замануху, но нам такие интересности не интересны, простите за тавтологию», - деловито заявил Гоша и вся детвора разошлась по домам. Молча, ни слова ни говоря удивленным родителям покушали, так же молча легли спать. А вечером вереницею потянулись к месту сбора. Но было одно Но, большое НО! Собраться то решили, а вот место сбора не оговорили. И пошли детишки в плащах да пальтишках кто куда, разбрелись по округе, по некоторому царству-государству, по континентам. Ни один из детей того захолустного городка домой не вернулся. И никто никогда из горожан не видел больше злополучных ребятишек.
А взрослые…взрослые умерли. Все до одного. От старости … и от одиночества.
Риб'ячий бунт
За царя Гороха, як було людей трохи, за царя Панька, як була земля тонка, в маленькому глухому містечку жили–були діти. Звичайно ж у них, як і у всіх дітей в інших містах, городках, та мабуть і в селах, були батьки. І ось вирішили якось діти повбивати до чортової біса всіх дорослих. А що? Цукерки наминати досхочу не дають – раз, гуляти допізна не дозволяють – два, ну а три, чотири, п'ять – це вже саме собою вирішиться – не всі діти ще й до трьох рахувати вміли.
Але обурені дуже. Вкрай!
Зібралися вони на пораду біля пісочниці та й нумо пропонувати, що з дорослими робити, як вчинити, щоб жодного старше за дванадцять років не залишилося. Тут, до речі, і причини нові знайшлися, тільки не всі говорили - «третя, четверта, п'ята» – деякі – «ще одна». І назбирали таких причин десь близько тисячі – окрему книгу написати можна, та тільки не все писати уміли.
Ну, з причинами розібралися, стали шукати способи, як же всіх дорослих та й разом вбити, щоб жодного не залишилося, а то ще дадуть по попі та в куток поставлять, якщо виживуть. «От, от, якщо виживуть, - крикнув Гоша, хлопчак років семи-восьми. – Отже, треба знайти такий спосіб, щоб усіх і відразу. У кого які ідеї?» Гоша, до речі, хлопець був дуже тямущий і певно розумніший багатьох десяти-дванадцятирічих лобурів.
Стали вони думати щоб таке учинити. «Може травонемо, - мій тато - директор заводу, де фарбу роблять, у нього отрути цієї- хоч на тисячу, хоч на мільйон» - тараторив Юрко. «Ні, ні, краще всього рвонути, - закричала Марійка, - вибухівку кинути – воно як бабахне – кісток не зберуть. Мій тато завжди рибу в ставку глушить – такий прямо вся і спливає догори животами – хапай, так у відро». «А може їх краще спалити, - запропонував Івась, - ми на шашлики як поїдемо, бувало як запалимо, так потім півлісу згорить – навіть в новинах про нас показують, тільки не говорять, що це про нас, але це про нас, просто ми хвалитися не любимо, соромимося признатися, що про нас, але це про нас». «А може краще постріляти всіх як собак бродячих?», - пролунав раптом писклявий голосок. Всі озирнулися. Ах, це Женька, маленький Женєчка, він нещодавно тільки говорити до ладу навчився, а вже он як розсудливо міркує!
«Молодець, малий, добре говориш, ми це врахуємо», - якомога басовитіше гаркнув Гоша. І дискусія продовжилася. Хлопчики кричали «Роздавимо!», дівчатка вищали «Поріжемо!», хтось пропонував душити, хтось топити.
Але тут раптом почулося з вікон будинків – «Марійко, іди-но їсти», а услід – «Іванку, додому, обід вичахає», а потім ще і ще полилося різноголоссям «Тарасе, йди обідати, Васильку, бігом додому». «Та що ж це за халепа така - і поговорити не дадуть», - заобурювалися діти, але вирішили поки аби видавати своїх таємних задумів, спокійно й без шуму піти і поїсти. А увечері зібратися в обумовленому місці. «Хочуть нас заманити на замануху, але нам такі цікавості не цікаві, вибачайте за тавтологію», - діловито заявив Гоша і вся дітвора розійшлася по будинках. Мовчки, ні слова не кажучи здивованим батькам поїли, так само мовчки лягли спати. А увечері низкою потягнулися до місця збору. Але було одне Але, велике АЛЕ! Зібратися вирішили, а ось місця збору не обумовили. І пішли, мов сирітки у пальтечках та свитках хто куди, розбрелися по окрузі, по деякому царству-державі, по континентах. Жоден з дітей того глухого містечка додому не повернувся. І ніхто ніколи з городян не бачив більше нещасних дітлахів.
А дорослі … дорослі померли. Усі, як один. Від старості ... і від самотності.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162765
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 24.12.2009
автор: grey