Він сидів непорушно, і спостерігав, як вітер грається купкою багряного опалого листя. Тут, на міському цвинтарі, було тихо і затишно, а саме спокійно. Так, ніби душа прийшла до рідного дому, де ніхто не потривожить намарне, не одірве од незбагненного і неповторного відчуття Вічності. Бо тільки тут, так, тільки тут воно приходить. І тоді, на її межі, він відчував себе вільним, мов птаха. Тут кожен знаходить спочинок від земних турбот, негараздів, нещасть...
"Ось вона, моя маленька дівчинка, така спокійна і безтурботна, усміхнена і щаслива... Їй тут добре, набагато краще, ніж за життя."
З надмогильної плити на нього дивилася чарівна молода жінка. Пишне, густе, чорне волосся обрамляло по-дитячому ніжне, привітно усміхнене личко, а очі світилися непідкупною добротою і ласкою. Це була його Віра. Вірочка, кохана, єдина і неповторна, його маленька і ніжна дружина.
Він відчув, як очі повільно наповнилися непроханими слізьми, до горла підкотився гіркий, пекучий клубок, дрібно затремтіли руки. Долаючи хвилювання, квапливо припалив цигарку, глибоко затягнувся, звівши погляд до похмурого осіннього неба і, тільки тоді відчув, як біль тяжкої втрати повільно покидає його. Три роки... Господи, майже три роки не міг отямитися від цього жахливого тяжкого горя. Не нарікав. Навіщо картати долю, коли однаково нічого не вдієш, не зміниш, не зарадиш?
Денис, так звали ще молодого, але з помітною сивиною на скронях чоловіка, знав про все з самого початку. У Віри була складна форма серцевої хвороби. Але, незважаючи на різного роду справедливі відмовки, вважав, що кожна людина має право на крихту щастя у цьому дивному, непостійному і, часто, несправедливому світі.
- Я кохаю тебе, - говорив він своїй коханій, - ми будемо жити довго-довго і щасливо-щасливо! Ось побачиш!
Віра плакала, а він з болем у серці, цілував зажурені кохані очі, і з щирою вірою переконував себе, що так воно і справді буде. Йому було відомо, що Віра поклялась ніколи не виходити заміж, щоб не калічити нічийого життя, знаючи, що приречена.
Та вона здалася. Бо що було вдіяти, коли серця обох молодих людей переповнювала жага нестримного, палкого кохання? А Денис, знаючи про все, не бажав відступати. Вони відіграли скромне весілля і поселилися у Денисової мами, старенької лагідної жіночки, яка часто журно дивилася на своїх закоханих голуб'ят, і з мукою в серці здригалася від думки, що непоправне горе може щохвилини завітати у їхню маленьку затишну оселю.
Дітей у них не було. Віра не хотіла навіть чути. Не за себе боялася - жаль було залишати сирітку на білому світі. Денис не наполягав. А біда не забарилася.
В той день коли це сталося, Денис враз відчув себе найнещаснішим, найсамотнішим у цілому світі. В грудях пекла нестерпна мука, обличчя обпікали нестримні сльози, а тіло здригалося від беззвучних ридань, коли він впав на її бездиханне тіло, таке маленьке, на цьому великому лікарняному ліжку, востаннє притиснувшись до її грудей. Так, ніби хотів заховатись від цілого світу...
Як спокійно і затишно ставало йому тоді, коли він робив так, розповідаючи їй про свої проблеми чи невдачі. А вона ніжно пестила його густе непокірне волосся, час від часу притискаючи його до грудей, де серденько стурбовано поспішало - стук-стук, стук-стук...
Три роки... Денис підвівся. Поправив букетик квітів у вазі і, тяжко зітхнувши, погасив недогарок свічки. Потім, ще раз глянувши на рідне обличчя, повільно рушив додому.
З сусіднього ряду на алейку вибігла дівчинка, пустунка років п'яти-шести. Вона усміхнулася до Дениса, а її виразні чорні оченята пустотливо заблищали:
- А я вас знаю. - Просто сказала вона.
Денис зупинився. Ця непідкупна дитяча простота враз заспокоїла і розвеселила його. "Життя продовжується, - сказав він собі, - і свідченням цьому є оця маленька дивна квіточка."
- Справді? - Серйозно спитав він, ховаючи посмішку.
- Справді. Ви тут часто буваєте. І завжди тоді, коли й ми з мамою. А ви до кого приходите? - поцікавилась мала.
- Тут моя дружина... А до кого приходиш ти? - В свою чергу поцікавився Денис. Йому почало подобатись це несподіване знайомство.
- До тата. Він помер коли мені було три рочки. Я його не дуже добре пам'ятаю, - серйозно відповіла вона. - Бачите? Он моя мама. - Вказала вона маленьким пальчиком на схилену у молитві жінку.
- Бачу. То ти кажеш, що знаєш мене... А я не пригадую, щоб бачив тебе раніше.
- Ви завжди такий задумливий, - махнуло ручкою дівча, імітуючи когось з дорослих.
Це знов розвеселило Дениса. " Яка кумедна!" - Подумав він.
- Аліно. - Пролунало зовсім поруч. - Яка ж ти непосида, дитино. Навіщо ти чіпляєш на розмову незнайомих людей? Усі думатимуть, що ти нечемно вихована, - жінка підвела очі на Дениса, - вибачте, будь-ласка, вона така неслухняна...
Це була молода вродлива жінка. Великі сірі очі дивились уважно і збентежено. На обличчі відбилася несмілива винувата усмішка.
- Ну що ви! Це ж дитина. - Заспокоїв її Денис. - Вона у вас жвава і весела, та ще й спостережлива. Каже, що я їй знайомий, бо часто мене тут бачить. А я, на жаль, ніколи її не помічав...
- О, вона завжди про все знає, - засміялася жінка. - Така цікава, що, мабуть, аж надто.
Вони повільно рушили до воріт цвинтаря, розмовляючи і сміючись. А мала бігала довкола них, підстрибуючи і зацікавлено зазираючи дорослим у вічі.
Пройшовши кілька кроків, Денис озирнувся. З фотографії йому усміхалася Віра, немов раділа: "Будь щасливий, коханий!"
2004р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=161908
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 19.12.2009
автор: Адель Станіславська