Ламку, неначе стебло бамбука ,
береш мою охололу руку.
Синіють вени рядками віршів -
ти їх почав, а допишуть інші.
І не губами – усім обличчям
її цілуєш: від передпліччя
до порожнечі, яка між пальців
тече дощами і на асфальті
лишає мокрий брудний відбиток…
А я вже впевнена, що якби ти
той текст, тобою колись початий
узявся зараз редагувати,
то не знайшов би ні слів, ні знаків,
що проросли б, як озимі злаки,
на цих полях, що уже не родять
ніяких нових думок, відтоді
як нас не стало… Синіють вірші
в прозорих венах. І хтось їх пише.
Але не ти, бо у них від тебе
нема ні зігнутих вітром стебел
питальних знаків, ні ком хвостатих,
щоб як за руку за них хапатись,
ані окличних стовпів опорних…
А тільки крапка, настільки чорна,
що навіть сажа від погорілих
моїх ілюзій – сліпучо-біла...
А крапки,...знаєш, вони природньо
хоч і маленькі, але безодні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158556
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 30.11.2009
автор: Tara Maa