Євген ЄВТУШЕНКО
ОСТАННЄ ПРОХАННЯ
Що попрошу в людей цих я —
прекрасних, а чи непрекрасних?
Не треба більше нам вождя.
Наш вождь розіп’ятий завчасно.
І викликаючи лиш сміх,
яким втішатися замало,
іще я попрошу у всіх:
не треба, щоб мене не стало.
Я потихеньку так молюсь,
заблуканий — про всіх останніх,
а сам розтанути боюсь,
як в світлі дня промінчик ранній.
І смерті боязкість мою
даруйте; я прошу так мало:
у цім закинутім краю
не треба, щоб мене не стало.
Вчепившись у стрімку траву,
шепочу вже усім і всюди:
я просто не переживу
того. що я живим не буду.
Я словом не прошу своїм
ні орденів, ні п’єдесталу,
за винятком всього одним:
не треба, щоб мене не стало.
Як пахне зошиток старий
з забутим пелюстком жасмину!
Жахливо вибити із гри
красу й жахливість світоплину.
Забуть про смертних — смертний гріх.
О смерте, ти б від нас відстала!
Не треба, щоб не стало всіх,
не треба, щоб мене не стало.
Переклад з російської aleksgun
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=155122
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 12.11.2009
автор: aleksgun