Над туманним кладовищем світив повний місяць. Я стояв перед свіже викопаною чорною могилою. Вона була призначена саме для мене. Хтось ззаду підійшов. Мороз пройшовся моїм тілом. Я не наважувався повернутись. Це був він.
- Ти ж так цього хотів, - пролунав хриплий голос за спиною.
- Так, я зробив свій вибір, - сказав я впевнено.
Міцний удар в спину і сира яма поглинула мене. Повернувшись обличчям до зоряного неба я впився в контури могутньої постаті. Він стояв на краю й спостерігав за мною. Раптом могилу почало засипати холодною землею. Страх оволодів мною від чого тіло судомно затремтіло. Тут роздався сильний удар дзвону. Я прокинувся.
Ніч. В кімнаті була тиша. На столі горіла свічка. Легке світло палахкотіло на подертих стінах. Я лежав обличчям до стіни. Відчуття могильного холоду було присутнє навіть після сну. Раптом душа моя затремтіла вказуючи на кімнату. Я різко повернувся й ледь дух не спустив. За столом сидів він і свердлив мене великими, чорними очима. Я затремтів і відчув як піднявся чуб. Крик рвався на волю, але сильно здавило в горлі. Я ніби душевно хворий притиснувся до стіни тягнучи на себе ковдру. Його бліде обличчя було схоже на маску, а від чорного плаща тягло могильною сирістю. Він повільно підвівся, тихо підійшов і протягнув свою руку. Я ледь не збожеволів. Серце колотило, подих переповнило…
- Ходімо. – сказав він спокійним голосом. Я хотів відповісти, та язик онімів.
- Ходімо, – повторив він, - ти ж так цього хотів.
Я згадав пережите й почав тягнути до нього тремтячу руку, але раптом щось застогнало в мені. Я ніби прокинувся й стрімголов кинувся до дверей. Вони самі переді мною відчинилися. Я ступив за поріг і не відчувши під ногами підлоги, полетів донизу.
Знов кладовище, місяць, туман. Я лежав в могилі на штучних квітах. Мене закопували. Тіло було сковане сильним холодом, тому не міг поворухнутись. Страх ніби проковтнув мене. Я кричав. Крик рвав горло. Ось і голову прикидало. Намагався вдихнути повітря, але наковтався сирої землі. Не міг дихати. Хотілося лише повітря, тільки повітря. Душно, душно…
Я прокинувся в полум’ї страху. Тіло тремтіло, а душа задихалась. За вікном царила ніч. Срібні промені місяця тихо лежали на підлозі й легко освітлювали сонну кімнату. Я з острахом подивився на письмовий стіл. Свічка не горіла, бо її там взагалі й не було. Вставши з ліжка я перевів подих і оглянувся навколо. Все було як завжди: шафа в дальньому кутку, полиці з книгами, торшер біля вікна… Раптом з’явилось відчуття спраги, що примусило мене піти на кухню. Світла вмикати не став, бо було достатньо видно. На столі стояла тарілка з захололою яєчнею та черствим шматком хліба, а поруч недопитий чай. Я жадібно схопив чашку й висушив до останньої краплини. «Чомусь без цукру» - подумав здивовано. Повернувшись в кімнату я підійшов до стола і увімкнув світильник. Серед різних книжок і списаних листків лежала записка. На ній кривими буквами було написано: «рівно о четвертій». Годинник, що висів на стіні, показував четверть на четверту. Я різко кинувся до шафи й витяг звідти білу сорочку з чорним костюмом. Одягнувся, причесався, подивився в дзеркало і помітив, що не вистачає краватки. Кинувся шукати. Немає. Оглянув кімнату й побачив її висячою на торшері. Підійшов, взяв і здивувався: «Чорна?». Почухавши потилицю все ж натягнув на шию й красиво заправив. Годинник показував без п’яти. Часу ще вистачало, тому сів на ліжко чекати. По підлозі шастав досить великих розмірів тарган і зиркав на мене блискучим поглядом. Я простежив за ним доки той не зник в дверях. Потім задзижчала муха. Вона зробила декілька жвавих кругів і сіла на столі. Я вставив в неї байдужий погляд і за мить відчув тремтіння. Воно наростало. «Землетрус», - подумав я оглядаючись навколо. Будинок настільки сильно затремтів, що книги з полиць повалились на підлогу, а згодом і торшер опинився у моїх ніг. Крім цього жахливого явища, почав наростати й страшний тупіт коней. Та за мить все стихло. Я сидів як статуя й не розумів, що коїться. Тут у під’їзді заскрипіли двері і важкі кроки, ніби кентавра, почали підійматись по сходах. Я схвильовано подивився на годинник. До чотирьох залишалось тринадцять секунд. З кожним ударом стрілки, кроки ставали гучнішими, що навіть серце здригалось. «Рівно чотири», - прошепотів я, після чого вдарив гучний дзвін. В мені все похололо, але підвівшись пішов в коридор і відчинив двері. Клубки білого туману увірвались в квартиру. На порозі стояв елегантно одягнений чоловік. Обличчя його було сухим і достатньо блідим, але очі мав голубі з чарівним блиском. Він холодно глянув на мене й неприємно прохрипів:
- Пора!
Я без всяких питань пішов за ним. Спустившись три поверхи донизу ми вийшли на вулицю. Там на нас чекала княжа карета запряжена в шістку вороних коней. Поруч стояв Москвич мого сусіда. Вулиця була пуста. В небі блискотів місяць. Ми підійшли до транспорту. Я звернув увагу на кучера і відчув, як холоне моя кров. Це була якась примара окутана з ніг до голови чорним лахміттям. Тут чоловік схопив мене за шию і пихнув в темний салон. Двері захлопнулись, в повітрі пролунав удар батога і могутня шістка рушила вперед. Земля затремтіла під стальним тупотом копит. Повітря різко змінилось зі свіжого на затхле. Я намацав руками шкіряний диван і зручно вмостився. «Куди я їду», - крутилось в моїй голові. Все ж не витримав. Відсунувши шторку поглянув за вікно. Карета неслась серед туманного, освітленого повним місяцем, кладовища. Земля була всипана похилими хрестами, серед яких, де-не-де, росли сухі, коряві дерева. В небі пролетіла відьма на мітлі, а за нею декілька фосфорних душ. Я відчув, як очі мої збільшились вдвічі, а щелепу потягло донизу. Мороз пройшовся по спині й добряче сіпнув тіло. Було страшно, але не міг не наважитись. Я просунув голову у вікно і подивився вперед дороги. Коні, гордо підіймаючи пишні гриви, стрімголов мчали за вказаним напрямком примари. Перед ними чорною змією тягнулася дорога, де далі зникала в тонкій ковдрі білого туману. Я сів на місце й вирішив чекати. Це було не так вже й довго. Шістка зупинилась. Хтось жваво зіскочив з карети і відчинив двері. Не гаючи часу я виліз з екіпажу. Боязливим поглядом оглянув того ж самого чоловіка, а після і всю місцевість. Він міцно схопив мене за краватку й потягнув за собою. Я не пручався. Проходячи крізь кучера я подивився йому в обличчя, але під капюшоном була лише густа темрява. Потім погляд перевів на коней, що збуджено фиркали й тупцювали на місці. Ми вийшли на широку галявину, перед якою росло велике дерево. На його корявому гіллі висіли різних розмірів дзвони, а підніжжя було всипане людськими черепами. Чоловік вдарив мене ззаду по ногах і я впав на коліна, потім схопив за волосся й притиснув обличчям до холодної землі. Тут я відчув як його рука почала тремтіти. Відкривши очі я побачив, що він теж лежить. Такого страху, яке було на його блідому обличчі, я ніколи не бачив; навіть чув цокотіння зубів. Раптом біля наших голів з’явилось поле чорного плаща. Я теж затремтів відчуваючи, як кров холоне в жилах. Ніхто з нас не наважився навіть очей підняти. Тут над нами пролунав твердий, хриплий голос:
- Харон!
Чоловік аж підскочив на місці, коли почув своє ім’я.
- Так, мій повелителю, - ледь видавив він тремтячим голосом.
- Пішов геть!
Харон відпустив мене і, ніби хробак, поповз назад. В повітрі роздався удар батога. Шістка з дзвінким іржанням помчала десь в сторону. Настала тиша. Було так тихо, що у вухах тиснуло. Раптом його міцна нога стала мені на спину від чого сильний мороз скував тіло. Хриплий голос загримів над головою:
- Я подарую тобі смерть, якщо ти віддаси мені свою душу.
Спочатку я хотів погодитись, та щось сіпнуло мене:
- Моя душа належить одному Богові. Він мені її дав, Він її і забере.
Тут його нога настільки притиснула мене до землі, що аж ребра затріщали. Я щосили стиснув зуби відчуваючи жахливий біль.
- А де ж був Бог, коли кохана тобі зраджувала? Га? Де був Бог, коли на твою творчість плювали? Де був Бог, коли батько помер на твоїх руках…
Мені несила було це чути і я заревів звіриним голосом:
- Замовкни!
Міцна рука схопила мене за волосся й підняла голову. За мить біля мого підборіддя блиснуло лезо важкого меча і гострий край глибоко різнув горло. Терпка кров наповнила мій рот і розлилася по тремтячих устах. Я захрипів. Він швиргнув мене обличчям в землю й за мить вдарив у дзвін. Земля застогнала від сильного тремтіння, вітер засвистів з неймовірною силою, підіймаючи до зір удушливий пил. В моїх очах почало темніти, доки не настала сліпа темрява. Земля заспокоїлась, вітер зник. Я лежав ніби серед якоїсь безодні. Невдовзі почулося гидке шипіння змій. Вони почали лізти мені на ноги, на руки, на спину, а одна підповзла до розрізаного горла і сунувши голову в глибоку рану почала жадібно смоктати теплу кров.
Я знов прокинувся в своєму ліжку, міцно тримаючись за горло. Все нутро в мені вило від страху. Тіло тремтіло. Подушка була мокрою від холодного поту. За вікном царила глуха ніч. На подертих шпалерах мерехтіло світло тоненької свічки. Я повернув голову до стола. Він сидів дивлячись на мене своїми чорними очима. Гіркі сльози потекли по моїх холодних щоках. Він витягнув з-під плаща лист, поклав на стіл і, тихо піднявшись, пішов до дверей. Я провів його заплаканим поглядом не маючи сил підвестися. Вдарив дзвін.
Я прокинувся відчуваючи себе знищеним. Був ранок. Перші промені літнього сонця гріли мої віконні рами. Я встав з ліжка маючи принижене відчуття духу. Голова тріщала по швах, а душа боліла до сліз. Я подивився на стіл, де ніколи не стояла клята свічка, і побачив листа. В мене ледь нерви не здали, але, стримуючи себе, підійшов і прочитав те, що було написано кривим почерком:
«Я повернусь через тридцять три роки».
01.11.09.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=153061
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 02.11.2009
автор: Астарот