Крики чорних ворон роз’їдали мозок на шматки. Моя обшарпана фантазія знову і знову прокручувала чорно-білу плівку старого фільму жахів власного виробництва, трошки здертого з ранніх робіт Хічхока та книжок Кінга, яким я зачитувалася в десятому класі. Нормальні дівчатка в цей час бігала на побачення і ділилися досвідом перших засосів, а хто і перших мінетів, а я проводила вечори у компанії всіляких монстрів. А потім тішила в школі всіх своєю багатою фантазією на літературних конкурсах. І моя учителька завжди хвалила мене, ставлячи в приклад мої глибокі знання Кафки та Вольтера. Я лише призирливо фиркала. І дарма. Читала б розумні книжки, була б розумною дитиною. А так, середньостатистична діваха, яка лазить по всіляким руїнам та розвалинам у пошуках емоцій та ейфорії. Агов, ласкаво прошу у моє серце! Вхід лише по флаєрам, хлопчикам до одиннадцятої вхід безкоштовний :)) Повірте, більшої руїни, ніж моє серце, цей світ ще не бачив. Самі уламки. То ж чим мене може здивувати цей зарозумілий блондин, який уже умудрився порвати свої новомодні штанці на самому екзотичному місці?
Ти шмигнув носом і все-таки потягнув мене за руку на цей напівзруйнований балкон. На цей раз нас підвела моя координація і я завалилася на тебе. А ти – на не зовсім міцну підлогу. Я почула, що піді мною щось гучно тріснуло. Не знаю, що це було: ти чи пол? А щоб я хотіла?
Ти випалив парочку французьких слів, які при мені почав вживати все частіше. Це такий компроміс: я палю, а ти – ти блондин. І тобі можна робити багато таких речей, про які інші хлопці не можуть навіть мріяти. Наприклад, валятися зі мною на підлозі старого закинутого дому та молити Бога про те, щоб твої кістки були цілими та неушкодженими.
Ми неквапливо встали, обтріпав себе від бруду [на хіба?] і піднялися сходами на третій поверх. Ти частенько обертався глянути, чи бува я нікуди не провалися чи не накивала п’ятами світ за очі? Не знаю, що ти там собі думав, у вас в блондинів завжди якась своя каша, але ти явно боявся того, що я можу кудись дітися. Дивна логіка, однак: загубити мене в багатомільйонному мегаполісі набагато легше, аніж втратити тут, на розвалинах чиєїсь штучної душі.
Я роздивлялася стіни цього закинутого дому, і вони ніби поступово втягували мене в свою атмосферу спогадів та страждань. Тут була своя енергетика і вона щомиті, в унісон моєму настрою, поринала в моє єство. Атмосфера минулого кігтями чіплялася за мене, щоб потрапити у сьогодення. Атмосфера, яка притаманна всьому, у кому [у чому] є душа. Вона є у мене, і навіть у тебе, мій любчику, не зважаючи на твої недоліки та блондинчастість. Вона, безперечно, є і в цього будинку. Я відчуваю це, відчуваю його пульсацію, яка спала ось уже кілька років. І зараз, зараз він прокинувся у пошуках свого єства. Ти теж відчув це, хоча не зовсім зрозумів.
Якби я народився в двадцятих роках, то хотів би жити тут.
У блондинів завжди була і буде збочена фантазія. Цим вони компенсують недостатній рівень інтелекту (або його надмірну присутність, бувають і такі екземпляри, хоча мого любчика це явно не стосується).
- Ким би ти був?
Рольові ігри і всьо таке. Але блондина сьогодні тягнуло на меланхолічні шмарклі.
Маловідомим поетом.
А я, а я була б твоєю музою. Днями я працювала би прачкою, а вечорами викладала би гру на фортепіано дітям багатших сусідів. Ночами ми з тобою сварилися через брак коштів, а під ранок, засинаючи, палко мирилися…
Політ моєї фантазії вразив навіть мене. Я квапливо прикрила свого рота, не перестаючи дивуватися тому брєду, який тільки що вислизнув з мого безхребетного язика. О Боже, я стаю блондинкою! Не дарма кажуть, що з ким поведешся… Йой, бля!
Ти якась сьогодні ЦІКАВА…
Щось новеньке. Не чула, щоб ти називав мене цим словом. Цікава. Зазвичай, я кажу так, коли мені щось дуже сильно подобається, але я ніяк не можу збагнути це, зрозуміти і прийняти. Не через те, що не хочу. Ні, навпаки, у мене манія, одержимість… ПОТРЕБА, якщо вже на те пішло, але я НЕ МОЖУ це переварити у своїй довбешці. Цікавість – це намагання зрозуміти незрозуміле. Цікава – незрозуміла…
На третьому поверсі ми знайшли дитячу кімнату: обшарпану, як і всі решта. Але тут залишилася купа спаплюжених дитячих іграшок, над якими довго і безжалісно знущалися час та вогонь.
Дивись, яка дивна лялька. Схожа на тебе…
І справді, саморобна лялька вирізнялася серед решти тим, що була майже неушкодженою: брудна, безрука і лише з одним оком, але в ній ще дихали залишки минулого життя. Вона ще вдихала повітря того часу, і видихала його зараз, в цей момент. Своїми рисами ця іграшка нагадувала мій образ маленької семирічної дівчинки. Навіть зачіска була таж сама.
- Буває ж. Більше півстоліття назад, а як дві краплі води схожі.
Я акуратно обмотала ляльку в пакет, і заховала в сумку. Не місце їй тут. Всією своєю сутністю я розуміла, що це її дім, та ще більше мені хотілося визволити її з полону цього безладу. Дім-примара, який давним-давно втратив своє минуле, і у якого точно немає майбутнього. Загублений у часі та просторі. А вона… вона ще ДИХАЄ.
- Хочу на дах.
Ти посміхнувся і ця посмішка наповнила мене сонячними зайчиками. Хоч щось рідне в моїй задублій від холоду душі. Тепло твого погляду.
Ми неквапливо вилізли на кришу. Ти все ще обертався, і на цей раз виправдано. Дах тут був весь в обвалах та здоровецьких тріщинах. Напевно, моє серце все-таки уступає цьому будинку по епатажності.
Нарешті, ми примостилися на краєчку і перед нами відкрилася шикарна панорама: навіть янголи у цей момент і ті відкрили би свої роти від подиву. Сонячні зайчики в моїй душі на мить завмерли, і все покрилося холодом, який під сплеском емоцій став жаром. Перед нами відкрилося місто в чорно-білих тонах. Я не перебільшую, саме так. Звичайний семиповерховий будинок з незвичайною атмосферою і таким ось чорно-білим краєвидом.
Місто-привид.
Ні, це просто дім такий. Ми щодня гуляємо зеленими вуличками, їмо рожеве морозиво та оранжеві мандарини. Я крашу нігті червоним лаком, а ти вболіваєш за біло-блакитну команду. І ми займаємося коханням кольору індіго. Наш світ кольоровий… Я знаю.
Але ж ось, очі не брешуть.
А серце тим паче.
Все-таки я була переконливіша.
Чорно-біле місто. Чорно-білі життя.
І ти дістав з рюкзака мандаринки. Пам’ятаю, ми як малі діти раділи тому факту, що поцупили у того противного дядьки два кілограми цих мандарин. Як же ми ними об’їлися, як же ми повторювали цей трюк ще разів зо двадцять, поки нас не почали мучити залишки нашої совісті та відраза до одноманітності. Одноманітність – це сірість. А чорно-біле – не так і погано. Зрештою, ми теж з тобою ЧОРНО-БІЛА пара.
І над містом ледь-ледь видніла веселка. Дощ, який моросив весь цей час, закінчився. Шкода, що він не може йти все життя. І після смерті. Шкода, що цей дім скоро знесуть. Шкода, що моє серце так і не можна залатати від старих ран, а його уламки не склеїть ні один умілий будівельник.
Ти обняв мене і указав на стіну. Я довго не могла повірити очам. Зрадники! Там були написані наші імена. БЛОНДИН кохає БРЮНЕТКУ. Хоча, якщо бути точною, ЗАРОЗУМІЛИЙ БЛОНДИН кохає (дуже-дуже!!!) свою ДУРЕПУ-БРЮНЕТКУ. Але як? Звідки це тут? Та глянувши в твої очі я все зрозуміла: але ж ти дурень. Фарба-то ще не зовсім висохла і під цим дощиком навіть трішки розмазалась. Але все одно приємно. Тому що написано моїм улюбленим кольором. І я щаслива. Бо це особливий колір, який притаманний лише людині, яка знає ціну таким от моментам у житті. Це колір ЩАСТЯ, який зібраний з тисячі різних мрій. Єдина річ, яка завжди складається з частинок. Майже як пазл.
Я люблю тебе.
А я тебе.
В цей момент я послизнулася і гепнулася з усієї дурі, захватив блондина за рукав светра. На цей раз він упав на мене і це було не так приємно. Здається, я навіть забилася. Чортова координація!..
ТИ ПАДАЄШ, А Я – ЛІТАЮ.
ТИ ВНИЗ, А Я – ЛИШЕ ДО ХМАР!
ПРОТЕ ТИ ЯНГОЛ, Я – ПРИМАРА…
ТИ – ХОЛОД, Я – НА СЕРЦІ ЖАР.
БРУТАЛЬНА ТИ І НЕПОГОЖА,
ТИ ЧОРНА НІЧ, ГАСИШ СВІТИ.
Я БІЛИЙ ДЕНЬ, ТА ЩО Я МОЖУ?
РІВНЯЮСЬ ЛИШ ДО ПРОСТОТИ:
ДАРУЮ СОНЦЕ ТА ЖИТТЯ…
ТИ ДАРИШ ВІЧНІСТЬ І ЗІРКИ,
НУ ЩО Ж ЗІ МНОЮ ТВОРИШ ТИ?
Я ПАДАЮ, А ТИ ВЗЛІТАЄШ,
Я ЖИВУ, ТИ В МРІЯХ ВСЯ…
КОХАЄШ… ТАК І Я КОХАЮ…
МИ РІЗНІ, А ДУША ОДНА…
Експромт. За ту мить, поки ми падали ти придумав шедевр своєї поезії. Без рифм, без ритму, без сенсу. Потік свідомості та блондинчастих емоцій. Мій любчик вміє дивувати людей. Одного разу він шокував мене тим, що пофарбувався в брюнета. На цілі чотири години! Тоді я побачила його справжнє обличчя. Маска блондина йому більш пасує: в ній він виглядає природніше. Звичка, вироблена життям та спілкуванням зі мною.
Ти поцілував мене, і здалось, що моя душа всією безкінечністю своїх почуттів відповіла тобі. Напівгола осінь подарувала нам черговий дощик у вигляді невеличкого моросіння і лише ворони на цей раз тримали цілковиту тишу. В них теж прокинулися рештки совісті, як це буває у створінь, котрі не мають душі. На цих руїнах це не сама вдала якість – на совість не проживеш, та і літати з нею важкувато.
Моя фантазія відключилася. Натомість, мозок уперто пропонував нажати іншу кнопочку на панелі управління: «РЕАЛЬНІСТЬ». Та чорно-білий світ нехай ще трошки зачекає…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152700
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 30.10.2009
автор: LadyInRed