Вона обожнювала сонце: купатись в його лагідному світлі, підставляти обличчя його дбайливим промінчикам. Її грайливі, завжди живі очі горіли його вогнем, вражали людей своїм блиском, нестримним бажанням жити, одвічним потягом до висот. Вічний двигун, що заводився рано-вранці, вів її вперед, ніс її посмішку, щирий сміх у світ, куди так рідко потрапляло світло. «Ти – наше сонечко! Ти – наше світило!» - повторювали друзі, нагадували рідні.
І лише коли сірі похмурі дні захоплювали місто, вона сумувала. Тяжкий тягар думок звідкілясь спадав на неї так, ніби величезний досвід століть спускався з небес і ставав її власним, особисто пережитим. Вона плакала, відмахувалась від болісних відкриттів, що переповнювали її, заважали дихати. Вона ховалась від людей, втікала в себе, в ті темні закутки, куди так важко пробратись надії… Але проходили дні, виходило сонце і висушувало її сльози, сповнювало її тіло новою енергією. Вона знову вставала, з кожним разом все мудріша, і йшла далі, спалюючи себе і тим самим запалюючи інших.
Холодні руки і вічно палаюче серце – так влаштувала її природа, додавши пару світлих оченят і цупкий, сповнений радості і легкої туги погляд. Ніхто ніколи не знав, скільки любові вміщує її серце, але, здавалося, джерело те не має ні початку, ні кінця. Його завжди вистачало на всіх і для кожного.
***
А одного жорстокого ранку лікар сказав їй: «Забудьте про сонце. Від сьогодні Вам не можна бувати на ньому». І вона вже не думала про ту страшну небезпеку, що звідкілясь впала на неї… Вона лише відчувала знову і знову гіркоту втрату. Тепер сонце на лужитиме всім, тільки не їй. Бо вона має жити, нести вогонь людям, навіть якщо полум’я його буде вже не таким яскравим.
- Сьогодні прекрасне море, правда ж? – заговорив до неї незнайомець, - І небо чисте-чисте! Чому Ви загоряєте в затінку?
- Не люблю жарке сонце, - обманювала вона.
- Дивно…Ви така загоріла…
Цього разу вона промовчала. Звичайно, вона могла б розказати, що це ще залишки того життя, коли все було інакшим, коли вона могла годинами вилежуватись в травах, купатись в теплі і творити…Кажуть, незнайомці – найвдячніші слухачі. Але це було б болісно, бо спогади ті – гостріші леза.
Хоча в цілому життя мало змінилось. Вона продовжувала любити цей світ, складений, немов мозаїка, із такої багатої палітри почуттів. Жодна хвороба, ніякий підступний ворог не могли завадити цьому. Навпаки, здавалось, підстерігаючи небезпека і хвилююча невизначеність майбуття закликали її поглинати ще більше краси, прислухатись ще уважніше до голосів, усвідомлювати швидкоплинність моментів… Прокидаючись серед ночі від свого тяжкого дихання, вона згадувала слова Мавки із «Лісової пісні»:
«Ні,я жива!
Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає!»
і думала про людей, яких так любить. Їхні посмішки сяяли, їх голоси зливались в одну величну симфонію, що лунала у ній до ранку.
Коли вона лежала, втупившись у стелю, її тіло горіло, вона так хотіла, щоб хтось тримав її за руку, не відривав своїх очей від її очей. Вона була впевнена, що якщо така рука знайдеться, вона неодмінно видужає, і всі стане,як раніше, навіть краще. Тож вона чекала….
…І продовжує чекати…На янгола, що одної ночі явиться їй і позбавить її всіх страждань. Це стане щасливим початком її нової історії!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150729
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 18.10.2009
автор: Фіалкова