Я – брехуха. Завжди такою була. Одні це називають фантазією. А я – брехнею.
Самообман – це найкраще, що в нас є. Розмальовані барвами моменти та придумані - допридумані сцени, не сказані, але такі бажані слова… В це так легко повірити, як і придумати, в цьому так легко жити, що не боїшся вмерти.
Я поринала в себе. Головне, прислухатися, чого ти хочеш? Потім закрити очі і уявити це собі. Не тільки картинку, а й відчути: емоції, слова, погляди. Прожити цей момент до останнього подиху, насолодившись своєю такою приторною безглуздістю по вінця. О, це кайф! Це те, що хотілося… Живи цим. Тільки не відкривай очі, бо перший погляд приносить розчарування. Дикий розпач – нє, то фантазія, брехня. Насправді я тут, на старому дивані. Задрімала. І щоб звести всю ілюзію нанівець, вирубати під корінь, треба лише підійти до дзеркала.
А там правда. Спочатку оболонкова, пильніше – об’ємна. Гірко-полинова правда. Найчистіший та найболючіший прояв людського егоїзму. Правда.
Я її боюся. Шукаю, а знайшовши закриваю очі. Бо вона робить боляче. Вона принижує своєю щирістю і відсутністю солодкослів’я. Бере за живе, руйнує власний мікросвіт, побудований на придуманому-домріяному власному сприйнятті реальності.
Мабуть, тому приходить розчарування. Бо я так давно попросила її стати частиною мого життя. Сліпо вірила, що вона захистить мене.
І от. Знову обманута. Одна. І на роздоріжжі…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=148685
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 06.10.2009
автор: Ne Tvoj nevesta