Ми зараз судим Доріана,
Вважаємо, що він - суспільства рана,
Що він – це монстр, не людина,
А в чому ж суть його провини?
Він щастя змалечку не бачив,
Не знав любові матері своїй,
Ночами плакав він від жахів,
Шукаючи спокій душі малій.
Ви дорікаєте йому багатством,
Жахаєтесь нестримності його бажань,
А як позбутись юнакові «рабства»,
Що лорд безжально нав’язав.
Чи винен Доріан у тому,
Що доля, дарував красу,
Забула і про силу волі,
Яка так необхідна юнаку.
Він наче човник без вітрил,
Який потрапив у бурхливе море,
Він нісся по життю на мріях крил,
Бажаючи позбутись горя.
Але до берега пристати він не зміг,
Бо "вчитель", показавши всі шляхи,
Забув про компас, який би допоміг
Знайти зернятка правди у житті.
І врешті-решт він заблукав,
Заплутався у власних вчинках,
І від краси він вже страждав,
І вічна молодість – це теж помилка.
А ось тепер у залі суду,
Виносячи на світ «сміття»,
Ви на потіху люду,
Руйнуєте його життя.
травень 2007
P.S. Написано для уроку літератури "Суд над Доріаном"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146313
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 21.09.2009
автор: Оля Харченко