Сімдесят з лишком років
намагались забути,
Сімдесят з лишком років
ми боялись згадати,
Як останнєє сім’я
відбирали рекрути,
Залишаючи сім’ї
безневинно вмирати.
Тихо пам’ять чорніє,
рясно вкрита хрестами,
Тихо пам’ять чорніє
у очах вже стареньких,
У очах уцілілих,
тих, що й досі між нами,
У думках уцілілих
та хатинах низеньких.
На однакових згірках
„народився – спочинув”,
На однакових згірках
лише рік тридцять третій.
Уявити неможна,
як народ тихо гинув.
Як забути їх можна?!
Чорно-білі портрети…
Та сліпі комісари
справно діло робили.
Без сердець комісари, -
їм серця повиймали.
І старих не жаліли,
мов, вони вже пожили,
І дітей не жаліли,
і сумління не мали.
Тих, що були незгодні, -
під розстріл, без питання.
Тих, що були незгодні,
взагалі не зосталось.
Ті, хто вижив, боялись
задавати питання,
Ті, хто вижив, боялись,
бо їх воля зламалась.
Йшли покірно у поле
урожаї збирати,
Йшли покірно на поле,
де вродило багато.
Йшли голодні робити
та повільно вмирати,
За три колоса жита
охоронців благати.
Не питання, хто винен.
Той, хто винен, той знає.
Час минає і лине.
Бог суддею їм буде.
Хай нове покоління
свою пам’ять збирає.
До свободи воління
хай їм прапором буде.
вересень 2009р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145757
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 17.09.2009
автор: Галина Верд