Той самий будинок,похилена вишня.
На клавішу тисну – дзвінок голосний.
Мелодія давня, незмінна, колишня,
під гавкіт собачий, охриплий, не злий.
Він лапу подав, мабуть, родич ще того…
Давно я не був, не живе скільки пес.
Почув босі ноги – і навстіж, розлого
відкрилися двері... Твій образ воскрес!
Ти ледь посміхнулась, самими очима.
Нерадісний погляд. Чи просто це гра?
Ще з того сторіччя,для мене незрима,
а ти без емоцій, скупа на слова.
Гірчить мені кава, коньячний весь запах,
не в радість, не в смак уже й Бахуса грам. Шпалери сучасні, портрети у рамках.
(І свій ненароком помітив я там.)
В минулім сторіччі далекі дороги,
у пошуках істин під відблиск заграв.
А зараз коньяк. Із душі монологи...
Якби ж так раніше... Якби ж я все знав...
04.09.2009 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=144727
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 10.09.2009
автор: Олексій Тичко