Ну що ж, бери мене, і зачини,
щоб розірвать на шмаття здичавілі.
Візьми кохання, сповнене вини,
і знищуй, доки маєш люті сили.
Але від цього насолод не жди,
ти будеш жертвою схилятись натще
переді мною, на могилі лжі
ти проклянеш мене на чорній пращі.
Усе, що я, що у мені, усе –
кохання — від прокляття до нестями.
Стихія вітру стогін рознесе
по всій планеті. Тільки Фудзіяма
стоятиме незрушно, наче я.
Бо те, що так приховано страждає,
твоє навіки. Згину назавжди,
та ти не зможеш навіть просміятись.
Тебе кохатиму повік, і твердь
хай беркицьнеться на сто обертонів.
Але навіщо ти благаєш смерть
себе від мене перелити в стогін?
Ти вкрала те, чим дихав і болів,
але не можеш втримати у серці.
Мене ти одібрала, я волів
тебе пробачити в небеснім герці.
Але моє кохання у тобі...
Не винесу я втрат, хай світ згоряє,
але мене не буде на землі
без Тебе. Я в агонії блукаю...
Тож вбий мене. І серце розітри,
не буде боляче, чого чекаєш?
Знеси останнє, віють хай вітри
на білих сутінках моєї хащі?
Ти — це добро, що просягає зло,
ти демон, звідусіль мене хапаєш
і розтинаєш,
болем розтинаєш,
але та страта — то моє добро...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=14366
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 10.05.2006
автор: Дмитро