Пам'яті...

Справжній  воїн  не  дрімає,
                                                                                                                     Він  Вітчизну  захищає...

Як  у  сорок  першому  війна  почалася,
Цією  війною  вся  Європа  пройнялась.
Адольф  Гітлер  РЕЙХ  творив,
Хтось  про  це  заговорив...
А  у  червні  перший  ШТРИК,
Першої  дитини  крик,
Та  бездушнії  фашисти,  
Кинув  бомби  з  літака,
Не  жаліють  бідака,
Що  лишивсь  руки  й  ноги
Або  навіть  голови...
В  когось  в  животі  дзюра,
В  когось  у  руці  нора.
Хтось  стікає  у  крові,
Хтось  помер  десь  у  рові.
Не  жаліють  -  б'ють  усіх,  
Це  ж  найтяжкий  в  світі  гріх.
Та  вони  все  ж  не  зважають,
Дітям  в  спину  вдень  стріляють.
Спалюють  хати  і  села,
Убивають  і  в  полон,
Забирають  наших  жон.
Все  ж  ви  стійте,  зачекай
Буде  добра  вам  відплата,
Як  від  Понтія  Пилата.
Буде  Божий  Суд  повірте,  
Час  рахуйте,  дні  помірте.
Військо  наше  українське  йде  на  оборону
Швидко  скине  воно  вам  з  голови  корону.
Перші  танки,  перші  стички,
Перші  слави,  перші  лички.
Хтось  в  командуванні  сміло
Не  шкодує  своє  тіло
І  за  рідну  Україну  укладає  міцно  міну.
Українські  вояки,
Як  ще  давні  козаки,
Істирають  ходаки...
Все  по-трохи  слабне  військо,
Військо  славне  українське.
Раптом  це  протистояння  підхопили  люди,
Вони  перші  відгукнулись  -  не  втікли  нікуди.
Партизани  -  всюди,  скрізь,
Куди  не  глянь,  куди  не  лізь.
І  почали  німці  кляті,  
По  кутках  частіш  глядати,
Бо  за  кожненьким  кущем,  
Кожним  деревом,  травою,
Десь  сиділи  партизани,  
Із  сокирою,  ножем,
Були  навіть  із  косою...
Навіть  голими  руками  
І  до  бісової  мами  
Відправляли  ворогів.
Так  тривало  і  тривало,
Б'єш,  вбиваєш  ворогів,  
А  їх  є  і  є  навалом...
Та  ось  настав  блаженний  час,  
І  порадував  він  нас,
Бо  вже  мир,  війні  кінець,
Ось  і  повісті  вінець.
Але  Ви  не  забувайте,  
Як  колись  наші  діди  
Виручали  із  біди.
Як  тілами  закривали  
Рідну  хату,  рідний  дім,
Як  вони  голодували,  
Холод  був  їм  ні  по  чім.
Вони  знали  за  що  б'ються,
Свої  душі  віддають,
Зараз  в  українськім  саді
Мирно  пташечки  кують.
За  майбутнє  мирне,  чисте,  
По  шляху  пішли  тернистім,
То  ж  не  забуваймо  їх
Вірних  родичів  своїх.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141848
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 17.08.2009
автор: Андрій Конопко