Вільям Шекспір
Сонети
1
Продовження чекаєм від творінь,
Щоби краси троянда не зів’яла.
Щоби, налившись зрілістю, цвітінь
В нащадках міццю й ніжністю буяла.
Але, прикутий до своїх очей,
Живитися звик полум’ям ти власним.
Достаток голодом змінив, ачей,
І ворогом собі ти став злощасним.
Ти зараз ще прекрасний у журбі,
Крикливої весни примхливий вісник.
Свій зародок ховаючи в собі,
Ти ніжний марнотратник і зловмисник.
Світ пожалій, прожерою не стань,
Віддай йому належне без вагань.
2
Як сорок зим чоло оточать враз,
Лишаючи сліди глибоких ям,
І помарніє юності алмаз,
І вкриє все хиткий пустий бур’ян, —
Тебе спитають: де твоя краса,
Де всі скарби чудових днів тепер?
Не говори: „В очах моїх я сам”.
Зганьбить, хвальку, ця відповідь тебе.
О скільки б заслужив ти похвали,
Якби сказав: „А ось моє дитя
Зведе мої рахунки будь-коли,
Засвідчивши красу мою життям”.
З ним в старості ти станеш як хлоп’я,
Тебе зігріє знову кров твоя.
3
Скажи тому, хто в дзеркалі твоїм:
„Час іншого вже одухотворяти”.
Якщо ж ти не повторишся у нім,
Обманеш світ, позбавиш блага матір.
Хіба іще не створена краса
Снаги твоєї не бажа ніколи?
Могилою ти хочеш стати сам,
Любові у собі замкнувши коло?
Ти — дзеркало для матері, затям,
Їй повертаєш квітень буйний ти.
І через призму власного життя
Побачиш в сині час свій золотий.
Але як будеш вік у самоті, —
Помреш — і згине образ твій в житті.
4
О марнотрате, нащо тратиш сам
Лишень на себе спадок свій прекрасний.
Не в дар, а в борг дає Природа нам.
І тільки щедрим ці дари дочасні.
Навіщо, скнаро, ти вхопив без меж
Призначене для багатьох багатство?
Якщо ти іншим жити не даєш,
Лихварю, то чи матимеш сам щастя?
Адже в лихварство граючись собі,
Ти позбавляєш сам себе прибутку.
Коли Природа вкаже час піти тобі,
Що ти залишиш тут усім без смутку?
Якщо красу не пустиш в обіг ти,
То користі від неї не стягти.
5
О, ті ж часи, які створили тут
Чудовий образ, що чарує око,
Його, немов тирани, вмить зметуть.
І в цім - несправедливості жорстокість.
Не зна спочинку час, і літо
Зміня зима, яка руйнує все.
Спинився сік, і ні життя, ні цвіту -
Усю красу снігами занесе.
Якби іще не літа дух п'янкий -
Текучий в'язень на стіні в кришталі,
Зв'язок з красою втратився б таки,
І тут її уже б не пам'ятали.
Але квітки і взимку нам придатні,
Бо їхня суть застигла в ароматі.
6
Не дай зимі суворій обірвати
Усе, що літо віддало тобі.
Скарб запашний постав собі на чати,
Докіль краса не згинула в журбі.
Немає користі, коли баришник
Тобі відважить позику ураз.
Ти щасним будеш тільки повторившись.
Десять разів - як десять буде вас.
Ці десятеро щастям сповнять світ,
Твій дивний образ понесуть в сторіччя.
Лиш збитку Смерть зазна від тебе вмить,
Бо у нащадках житимеш ти вічно.
Не опирайся же красі віків
І не бери в нащадки хробаків.
Переклад з англійської AleksGun
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=140060
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 04.08.2009
автор: aleksgun