* * *
Вже день почато.
В сивий ранок
прокинешся чужим стерном.
Душа, мов віск,
ночами тане
і б’ється у сліпе вікно,
як день, три дні, як вічність тому.
Здолає день нові мости.
Час витікає по краплині
крізь білі пальці пустоти.
І хтось між списаним папером,
на загадки твоїх нестям
побачить відповідь банальну
в німих очах чорнильних плям.
А поки – ти гориш від болю,
від пошлості та простоти
того, яке було тобою,
того, що вже тепер – не ти.
Крізь ґрати і залізні рами
непевних ранішніх прозрінь
ти дивишся у ніч печально –
такий самотній і чужий,
і молишся – не віриш Богу –
і все ж ти молишся до сліз́
про довшу за життя дорогу,
щоб не звернути, не зректись,
щоб, гублячись в пустелях буднів,
світ знов шукав твоє плече –
Душа, мов віск, ночами тане –
і вперто в глибину росте.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=139189
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 28.07.2009
автор: Strannic