Сторінками минулого,безмірного забуття кожен крок звучить,як луна.Тихо падає листок,купаючись в ніжності вітру,мабуть,він мріє про щастя,нерозбиту
мрію,відчутно та легко,філософією скрипки,опускається на мою долоню.Так звично торкається моєї душі,як дотик талої води наповняє її іронією печалі. Крок за кроком і ти не відчуваєш гамору людних вулиць та стукотіння асфальту,"вузьких",сірих буднів життя. Тільки погляди і чужі обличчя падають тінню на серце.Вони пронизують тебе наскрізь,якоюсь самотністю та приречиністю.Ні,це не печаль і зранене коханням серце.Це просто ти,твій дотик,погляд,голос увібрало все навколо,і від тебе справді не можливо сховатись.Старе фортепіано і досі памятає дотик твоїх рук.О,як гралось воно нашими серцями,зачаровуючи душу,вселяючи в неї звучанням нот,пустої мелодії,щастя.Мені не потрібна ненависть,щоб поринути в наш,неначе штучно розбитий світ.Його дрібні частинки склеєні в дзеркалі моєї памяті.Воно,наче навмисне береже твій образ.Легкий шерих плаття і я коло вікна,з болем розумію,що навіть безцвітна шибка ввідрала наші налиті почуттями слова,вона така холодна від заметілі,зігрівала ними своє єство.Та що,за мистецтво дарує мені стікло без душі та відчуття,лише ілюзію зустрічі з
тобою,коли тихою ходою вона йтиме з тобою алеєю нашого щастя.А мій погляд упаде на вас грозою байдужості та замаскованого хвилювання.Ти,звичайно,не помітиш його,легко тримаючи її долоню в руці.Та він западе в душу і серце відчує,посмішка затремтить,і слово пусте та беззвучне промовлять твої уста,а серця стук відлунням спогадів запече.Тихі карі очі,що дивують манірністю,відштовхнуть тебе,милі риси личка з під капелюшка не заглянуть в ушу.Та,що вже серцю казати,коли її долоня в руці.А твоя душа,вражена першим почуттям лине до вікна.Та воно самотнє з дотиком мого подиху,вічно існуватиме в закутках твого "Я",легко зринаючи в памяті,поглядом надії,що за вуаллю часу горить вогник недавніх почуттів,а не розбите серця попелище. "Лілі",ось слово,що стало між нами. Може прилине північний вітер і занесе мою печаль на край землі,розвіє смутком дощу,і музика прощення душу окрилить,до сонця щастя піднесе.Сльоза по щоці весь докір виплюсне у щирість дитячої посмішки.А ти стоятимеш біля порогу,як колись.Скрип дверей підкорить час і стіни знову чутимуть шепіт коханих губ.Теплий запах кави пронесеться під музику дощу.А ми сидітимемо непорушно,тишина пануватиме в серці,лише погляд...Незбагненне ні для кого більше спілкування збурюватиме таєну душі.Адже,те,що ми відчуваємо не потребує зради слова.Це щось високе,невимовне.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=134705
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 22.06.2009
автор: tania onyshko