Астрід відчула кроки Хердіс коли та була ще далеченько від кімнати. Вухо б на такій відстані не вловило ніякого шелесту кроків по м’якому килиму. Це можна було лише відчути. Ледь стримуючись, щоб не вхопити ковток свіжого весняного повітря, дівчина все слухала, як наближається Хердіс. Вона ще не знає, та Астрід відчула, що тільки вони вдвох зможуть стати подругами. Тільки б не здичавіти і не вдихнути повітря… Ще трішки… Трішечки… Капелиночку… Хердіс ось-ось увірветься в кімнату… Тільки не дихати…
Хердіс здалося, що дівчина намагається сама себе задушити і кинулася рятувати. Та як тільки достатньо наблизилася, Астрід опустила руки. Ковтнула повітря і… Знов відчуття, що їй дістався особливий дар. Треба його пронести через все, що випаде… Вона зможе. Заради Хердис і дару… Яке смачне повітря… Астрід куштувала таке вперше. Це солодше за гірське повітря, значно солодше. І більш п’янке ніж аромат найприємніших квітів.
- На біса ти це робиш? Сьогодні були урочисті збори, які ти, до речі, просиділа в кімнаті, дочекайся хоча б першої лекції, а потім зводь себе, - кричала Хердіс, відчуваючи, як десь вглибині неї по шатнулося світло і тіні почали виставу у камері серця. Дихати стало важче і світло слабішало.
- Я дещо знаю… Це не таїна, але ти поки що не захочеш слухати… Візьми цей конверт – коли його відчинити, ти зрозумієш сама. Там я все пояснила.
Хердіс здвигнула плечима і заховала листа. Вогник пнувся уверх, мріючи лизнути стелю, але відчувши кроки привиду, зібрався в маленький клубочок. Це був її перший день в академії, тому не стала сваритися з сусідкою по кімнаті через якісь таїни, які геть тайними не були… чи як там…
Здивувалася, коли вийшла на балкон. Повітря повинне було бути просякнутим ароматами квітів, яких тут була тьма, повинні цвірінькати пташки. Де воно все? Не дивно, що Астрід тамувала дихання, це геть не корисне для життя повітря. Оце так… Насупитися в перший день… Ні. Ні. Ні. Я повинна всміхнутися! Повинна? Наче нікому нічого не винна… Тьху, ну й повітря… Задихнутися ж можна, а думки які задуває в голову… Мряка.
Вони увійшли до лекційної зали з геть різними думками. Насуплена Астрід. Весела Хердіс. Одна тут через мрію батьків, інша заради розваги. Довго розмірковувати над своїм становищем не довелося. День спливав досить швидко, викладачі змінювали одне одного. Встигай тільки за ними! Всі такі різні, у кожного своя спеціалізація, але одне було незмінним – їх манера муштрувати.
Початок був звичайнісіньким – розповідали що таке спілкування і які види бувають. Ніяких сигналів небезпеки. Все чесно, якісно. Звичайнісінька академія з навичок спілкування.
Вона так повільно ставала холодною і непривітною, що ніхто навіть не помічав, тільки вогник сутулився і боявся танцювати.
Втомившись на заняттях всім хотілося тиші і мовчання. Задуривши голови, ніхто не звертав уваги на сусіда по кімнаті, досить того, що було сказано на перервах, коли поділився враженнями від академії, розказав плани на майбутнє, то більш нема про що говорити незнайомій людині. Всі знали одне одного як людей, а не особистостей і цього поки виявлялося достатньо. Буде ще час познайомитися ближче.
Чи справді буде? Хердіс відчувала, що має поговорити з Астрід, але клята втома… Не було сил вичавити з себе ні звуку і прийшлося підкоритися думці, що час і справді ще прийде.
Та потім…
Якщо повітря не пахло весною, життям, то слова викладачів не покращували комунікацію. Це було схоже на підготовку воєнних дій, постійно лунали «тактики», «стратегії». Шарудів папір, всі, як у лихоманці, виводили слова
….тактика нейтралізації негативного уявлення про себе…
…акцентування своїх позитивних якостей…
…створіть уявлення, що ви солідарні… виражати згоду з усіма оціночними судженнями…
…імідж допоможе вам ввійти в ті рамки, які вам пред’являються…
…примус…
…переконання…
По закінченню занять, залишившись у своїй підкреслено величезній кімнаті, де відчуваєш, що ти не можеш заповнити її собою, хочеться заповнити хоча б голосом. Намагаючись залучити в розмову трохи пригнічену сусідку по кімнаті, червонієш в душі, зловивши себе на тому, що використовуєш у бесіді навички, напрацьовані, доведені до стану абсолютної досконалості всього декілька годин тому. Астрід, помітивши це, також ніяковіє. Розмова стихає, і починаєш розмірковувати, навіщо ти сюди подалася. Які були цілі? Який відчай привів сюди? Вглибині все випікало від сорому. Дим і задуха.
І якщо раніше розмовляти заважала втома, то тепер це вже був страх. Настільки просякнуті наукою, всі будуть брехати одне одному. Вже не заради самої брехні, а лише, щоб бути захищеними перед брехнею інших. Холодні дні роззявлених ротів, защепнутих душ…
Ставало чимдалі гірше. Викладачі розмальовували привабливість все більш хитрих стратегій, і поки ми не встигали оговтатися, вчили їх застосовувати одне на одному. А саме на тих, з ким ти живеш у кімнаті. Наче їх ціль була пересварити всіх нас, зневіри ти, загнати в глуху пастку, і щоб ніде – ні проблиску світла. Перестаєш забувати, як ділитися емоціями, як досягати розуміння. В розмовах потроху проскакує нове для цих стін слово «ворог». Воно лунає з викладацької кафедри разом зі словом «знешкодження». Люди все пишуть і пишуть у свої зошити, а потім повертаються до партнера, всміхаються і починають його «знешкоджувати».
Тепер вже на практичних можна чути і сльози, і хряскіт дверей, коли хтось просто тікає із занять, а може навіть і з академії, бо аудиторія потроху пустіє. То он якого біса нам три дні на психології розповідали про почуття самоповаги. Щоб через тиждень його просто знищити в тих, хто слабкіший. Люди бачать, як це діє, стають краще слухати викладача, щоб не втрапити в таку халепу, і завзятіше нападають на інших… нападати…
Може, це новий вид зброї? Слово може багато, якщо його опанувати… Як світло за вікнами… Ой… лекція ж… Чорт, дзеркала натикані всюди де тільки можливо. Щоб ходити та виглядати всілякі недоліки… А може майнути звідси… Астрід повинна виступати на батьківському дні, інакше їй змінять цю в’язницю на гіршу… Хм… викладачка постійно скалиться… руки в кишенях… яка невпевнена… чеше носа… бреше клята… все бреше… Садівник порає клумби… От би зараз до нього, набрати пригоршні землі і подихати… Ну чого вона так невпевнено бреше? А може все таки майнути? Впасти на руки комусь безкінечно близькому і так відсапуватися від втечі з тижник…
- Хердіс, ти ж не цілиш втекти через те вікно?
- Що? Га? А… ні, Астрід…
Якийсь страшний погляд… Відчай… Це коли дві дороги… Та ні ж… Не зрадить така… Обере правильно… О, вісім хвилин до дзвоника… Так весь час робити не варто, треба іноді хвалити жертву, щоб вона нічого не зрозуміла і продовжувала виконувати все, що вам тільки в голову залізе. Замовкни вже, тут є хоча б півслова щирого?
Астрід із Хердіс мовчать увесь вечір. Так вони вже домовилися сьогодні на перерві, щоб хоча б десь залишити собі чистий, не загиджений словами куток, де можна лягти спати і не думати про те, що хтось свердлить поглядом спину і вишукує слабкі місця тільки для того, щоб завтра отримати за блискучий напад п’ятірку. Повітря потроху наповнюється гнітючими думками. Хотілося довіритись знайомій теплій людині, та друзі залишилися в далеких містах, їм заборонялося порушувати спокій нашого навчання. Яке халепище!
Кому це все потрібно? Але… не можна було не помітити, наскільки легше стало спілкуватися з тими, хто підносить себе наверх, та з тими, хто підносив себе над усіма іншими. Зміїні переговори ставали помітно веселішими, яскравішими, жорстокішими.
От де зібралася вся мерзота душі.
От де справді відчуваєш всю любов до друзів.
Я беру до рук книжку, щоб згаяти час перед сном, і мені на коліна випадає конверт. Перший день в академії здається таким далеким і ще незаплямованим, тому я швидко добираюся до листа. Там всього три слова: «Давай будемо подругами». Вогонь набирає страшної сили і всі вікна замку тепер осяяні як на святі. Пашіє теплом…
Ці слова буди написані до початку занять, коли ми ще не знали всіх прийомчиків, від цього стає так тепло, так приємно. Мабуть, нема зараз у стінах слів, більш щирих, більш цінних за ці. Я відсторонююся від самої себе, вилітаю з тіла і дивлюся, як Хердіс на ліжку поступово оживає, розпрямляється, розуміє, чого навчилася і намагається всміхнутися. Не так, як вивчила, а як всміхалася колись давно. Астрід всміхається їй у відповідь…
- Я пробувала як воно буде – без тебе. Я хтіла знати відчуття, коли ти дуже-дуже далеко, поки ми ще не знівечені, поки цінуємо одне одну. Тепер я впевнена, що б там не коїлося – це відчуття завше нагадає про те, як воно – без тебе. Ти – повітря. Я не смакую його кожен день, бо вважаю таким звичайним і геть не думаю, що воно може зникнути. І ось в той перший день я запам’ятовувала, як я себе буду почувати, коли ми віддалимося одне від одного, щоб по цьому болю бігти за тобою, шукати, боротися і повернути тебе.
Я не знаю що казати у відповідь… Сьогодні не варто щось казати більше, ніж ми тільки що сказали словами, посмішками. Нехай ця ніч завершить той вибух, який щойно стався.
Гасимо світло, сідаємо поряд. Якщо слова можуть брехати, то тіло цього не зробить. І ми починаємо з нею спілкуватися теплом і ніжністю… Вона ніжиться і стікає воском від вогню на моє тіло. Трохи ніяковіє, але потім ще більш розбурхує вогні.
На заняттях нас можна було впізнати здалеку. Якщо «ворога» краще «знищувати» коли біля нього немає нікого близького, коли навколо тільки байдужі люди, то ми відкинули це далеко назад. Коли найслабкіші місця ворога – його самоповага, гідність, зовнішність, то ми їх зміцнили. Нехай воюють тут самі з собою, нас тепер це не зачепить.
Ставши своєрідним оазисом цієї дурнуватої пустелі, всім відразу захотілося кришталевої води. Випити, витоптати, поглинути собою той яскравий спалах, який сліпив їм очі. Натовп роз’єднав нас, щоб легше було нівечити. А ми дивилися понад усіма головами і всміхалися одне одній. Над натовпом з повітря виринали дві руки і міцно тримались одне одну. Ну і очищі… Відчай потроху топиться цим примарним поєднанням рук… Астрід, чи ж зможу я забрати його з твоїх очей? Тільки якщо завше буду поряд. Я буду, Астрід. Вір мені.
Заняття минали швидко. Відколи ми знайшли незабруднений канал комунікації, хотілося зачинитися в кімнаті і нарешті поспілкуватися. Спроба спілкуватися словами знов потерпіла крах. «Вороги» і «знешкодження» були вже в нашій крові, тепер ще й ці слова відштовхувалися від серця і текли по всьому тілу. Нічого…
Перша ніч спілкування пройшла блискуче, можна було просуватися далі. Ми ввімкнули лагідну музику і стали серед величезної кімнати. Звуки враз метнулися до стелі, стін, і почали їх стягувати докупи. Тепер кімната була вже не такою величезною і холодною, вона ставала все більш схожою на нас. Ми ще трохи постояли, всміхаючись очима одне одній, а потім піддалися мелодії і почали танцювати у жовтих спалахах свічечки. Повільно, трохи сором’язливо спочатку і з повною віддачею, відкинувши увесь світ з його словами, ворогами і тактиками наприкінці. Слова вже були для нас непотрібним матеріалом. Ми розуміли кожен рух одне одного, кожен погляд. Ми розуміли навіть те, чого б ніколи не сказали словами. Та і словам би так не повірили, як вірили теплу і погляду наші тіла.
Сесія несла подарунки і здивування. Здобувши гарні відмітки, наче й не треба було хвилюватися… Хоча тільки наша дружба. Всі намагалися поставити слабеньку двійку, а ми боронилися. Ну от тепер і до перших екзаменів ми були не допущені. Нам пояснили, що ми не засвоїли програму. Під брудом слів читалося, що причина у нашій незламності. Нас розселили по різним кімнатам. Звичайно, заради ж нашого добра нам підселили найкращих учнів академії, щоб вони допомогли вивчити все те, що пролетіло мимо вух. І чорт забирай той місяць, адже… Ааааааааааааастрід, бори той відчай…
Переконати всю кафедру у своїх досягненнях не стоїло геть нічого. І нічого не стоїв місяць життя з іншою дівчиною. Але надто дорого далася розлука з Астрід. Всі ночі були присвячені їй. І саме з нею вдавалося життя тут протягом півріччя. Тільки свічка впевнено пломеніла з дня у день.
Дзеркала були особливо чистими… Сонце виблискувало на амальгамі, привертаючи до себе увагу… Якого біса вони сьогодні так? Астрід виходила з кафедри. По усмішці було видно, що в неї все добре. Господи, ми не бачилися цілісінькій місяць. Я пориваюся до неї. Жодна пелюстка душі не зачинена перед цим створінням. Вже надто пізно я помічаю, що Астрід не сама. Авжеж, вона з тою дівахою. То необхідність і все, заспокоюю себе. Потім чую голос Астрід, вперше за місяць, як вона гучно промовляє перед усіма, хто був у коридорі:
- …
Я не розбираю її слів, але добре відчуваю, що це про мене. Десь здалеку здіймається страшний гуркіт і котиться все ближче і ближче. То сміються всі, хто встиг почути слова Астрід, і тихенько тріснуло щось у серці, але за гуркотом ніхто і не помітив. Цілий замок завалювався десь вглибині. Він три століття тримався тільки на маленькій свічечці, десь у темних підвалах. Тільки один подих, тільки один крок привиду і все… Каміння летить униз, здіймається курява, свічечка падає на підлогу і востаннє зітхнувши, помирає…
Ще з місяць пробувала тут жити і навчатися, але на кожній стіні висіло відлуння того гуркоту і всякий раз зістрибувало мені на плечі так, що я аж присідала. Вже у потязі, який мчав мене додому, повернулася ясність думок, і я почула її зверхнє:
- Ви тільки-но погляньте які в неї криві зуби, наче в акули в три ряди стирчать!
Мабуть, Астрід отримала червоний диплом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=134666
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 21.06.2009
автор: Rest In Peace