Де я? Що зі мною сталося? Чому не можу поворухнути жодною кінцівкою??? Навкруги темно і тихо. Дивно, жодного звуку не чутно. Жодного. Наче в домовині. А може я й справді в домовині опинився??? Здається ні, дихати легко, як у полі. Чекайте, я не дихаю!!! Намагаюсь носом, ротом, увібрати в себе хоч краплю цілющого повітря а нічого не виходить. Де ж я? Що ж сталось?
Останнє що пам’ятаю, так це крива шабля, що зі свистом розрізала небо та впала на моє чоло. А далі темрява. Отже мене вбили. Хто? З глибини підсвідомості виринає усмішка бусурманина. Точно. Я потрапив в засідку, коли мчав з півдня до дому. Бій був не рівний. Їх було п’ятеро, а я був один. Але все ж, здається, я двох відправив до праотців. Але і сам не вийшов з бою живим. Що ж буде зі мною далі? Буду чекати, все одно поворухнутись не можу, а навіть якби міг, куди мені йти?
Пройшов деякий час, але нічого не відбувалось. Я знаходився в тиші та пустоті, і намагався згадати ким я був, що робив при житті. Але на думку не спадало жодного імені, жодної назви. З темряви виникали обличчя родичів, друзів, братів, але жодного імені не пригадувалось. От з’явилося обличчя молодого козака (як його звали?) з яким ми потоваришували під час кримського походу. Шкода, що в тому поході він і загинув, Царство йому Небесне. Хоч стривайте, я ж теж загинув, а ніякого царства ще не побачив. Ну можливо все ще по переду.
І лише подумав це, як почув тихий, м’який голос, що лунав десь з гори.
*Підводься, вже час іти* - наказав він, і я не розуміючи, як оволодів тілом підвівся.
*А тепер пішли* - голос тепер звучав за моєю спиною. Я обернувся, і побачив того самого молодого козака про якого згадував раніше. Він стояв в трьох кроках від мене, і лише я повернув до нього голову, як він відвернувся та рушив швидкою ходою. Я одразу кинувся йому навздогін, але як не старався, відстань між нами залишалась незмінною, в три кроки. Я крикнув йому, щоб він мене зачекав, але не отримав відповіді. Так ми йшли доволі довго. Йдучи, я роздивлявся навкруги, намагаючись пригадати місцевість. Ми йшли по луку, яких сотні. Сонце вже ховалось за обрій, і через це небо було криваво червоним, з темними поодинокими хмарами. Поодинокі дерева навкруги, через це здавались чорними, такою саме видавалась трава під ногами.
Ми мовчки йшли декілька годин, як це мені здалось, але картина навколо нас не змінювалась. *Дивно – думав я – Сонце вже мало давно сісти, а воно все трохи виглядає з-за обрію*
*Тут завжди так* - почув я голос свого провідника. Отже він чув мої думки? Але чому до цього мовчав?
*Тут нема ні дню, ні ночі, нема пір року, нема вітру, нема дощу*
*А де це, тут?* - запитав я.
*Це місце не має назви, і ніколи її не мало. Це перехідна точка, що не має свого краю*
*Перехідна? Перехідна куди?*
*А це вже я тобі не можу сказати. Я лише провідник*
*Зачекай. Ми ж знайомі, хіба ти мене не пам’ятаєш?* - запитав я.
*Це тобі знається, що ми знайомі. Насправді я лише дух, що проводить душі. А образ, в якому я тобі з’явився ти обрав сам своїми спогадами*
*Гаразд, тоді скажи, куди ми вже стільки годин йдемо? Я вже страшенно втомився*
*Тобі здається, що втомився* - почув я відповідь - *Душі не втомлюються. Подивись в себе і зрозумієш що не відчуваєш ні усталості, ні голоду*
І справді, тільки він це сказав. Як я відчув, що ні на крихту не втомився. Так ми йшли ще декілька годин. Він мовчав, а я не знав що запитати, вірніше питань в мене було сотні, але я боявся не почути на них відповіді. Через деякий час я помітив, що територія навкруги змінюється, побільшало дерев навкруги, і дорога стала не м’якою травою, а кам’яною.
*Вже майже прийшли* - мовив мій провідник - *ще трохи*.
Не знаю, що трапилось, але за декілька секунд ми опинились на березі річки, настільки широкої, що ледь можна було побачити інший берег, та чорні дерева які росли на ньому. Йдучи берегом я побачив інших людей (чи люди то були?), які стояли невеликими групами й про щось розмовляли. Підійшовши ближче мій провідник зупинився, і не повертаючи до мене голови мовив:
*От ми й прийшли. Далі мені дороги нема. Хай щастить тобі на цьому нелегкому шляху. Прощавай, більше ми не побачимось*
Сказавши це він зник, точніше розчинився в повітрі. Декілька хвилин повагавшись я рушив до людей.
*Вітаю панство, чи приймете мене у свою компанію?* - запитав я, та не отримав жодної відповіді, ніхто навіть не звернув уваги на мене.
*Пробачаюсь, але я привітався з Вами, чи в цьому краї всі такі негостинні?* - запитав я підійшовши до них впритул.
*В цьому краю, сину, не вітаються* - відповів мені сивовусий дід - *Тут прощаються зі всім, що було колись*.
*А що це за місце?* - запитав я.
*Як сонце за обрій заховається сам дізнаєшся* - відповів мені вже інший дідуган з довгою, білою наче сніг, бородою.
Ні, вони знущаються з мене. Я ж знаю, що сонце в цих краях не сідає, рівно як і не сходить. Лють охопила мене. Де це видно було, щоб над козаком так потішались? Замахнувся я та тільки хотів дати діду по потилиці, як завмер, бо побачив, що у старого не було очей. Обвівши поглядом інших, я з жахом зрозумів, що у всіх них були вирізані очі.
*Хто ж з вами таке страхіття вчинив?* - запитав я у них.
У відповідь я почув сміх. Сміялися діди трусячи своїми бородами, сміялись козаки хапаючись за животи, сміялись всі навкруги. Холод охопив мене, і не знаючи, що робити кинувся я від них не знаючи дороги. Так вибіг я до води. Присівши на холодний пісок, я нахилився і зазирнув у воду. О, краще б я цього не робив, бо побачив, що і сам не маю очей. Дві чорні діри дивились на мене з водяного дзеркала. От чого над моїм питанням так всі сміялися. Вирішив я повернутись до людей, і рушив по своїх слідах до них. Йшовши я помітив, що починає сутеніти. Що ж це відбувається? Отже до часу, коли я дізнаюсь, що це за місце залишилось зовсім мало.
Підійшовши до місця, з якого нещодавно з жахом тікав, я побачив, що всі стоять на березі, і зосередження вглядаються кудись проти течії. Ставши поруч, я почав дивитись туди ж, куди й всі. Невдовзі зовсім потемніло, а ми все стояли і дивились в темряву. І от в далечині замерехтів вогник. Повільно, дуже повільно він наближався до нас, а ми зачаровані видінням не могли поворухнутись. Хвилин за двадцять стало зрозуміло, що до нас пливе корабель. Навіть не корабель, а козацька чайка. Точно, така, на якій мені доводилось сотні разів плавати. По обох бортах були прикріплені ліхтарі, що розрізали темряву. Ще через десятки два хвилин мені здалось що чайка повністю чорна. *Це через те, що надворі ніч* - подумав я. Але коли до неї залишалось метрів п’ять, я побачив, що вона була й справді чорною, через смолу, якою була покрита з усіх боків. Через декілька хвилин чайка вперлась носом в берег і з неї спустили східці. По ним на берег спустився козак, неймовірних розмірів. Вище за мене голови на дві, а м’язи в нього були наче у ведмедя.
*Шикуйсь, ворожі діти* - гримнув він у нашу сторону, і за якусь мить ми стояли перед ним в черзі. Вдивляючись в його обличчя, мені здалось, що я його десь бачив. Точно, підчас одного походу я бачив його у товаристві Пана-Гетьмана. Він був одним з могутніших характерників, які жили на Січі. Про нього складали легенди, в його присутності говорили пошепки. Але років чотири тому загинув він страшною смертю в полоні у турків. Навіть не хочеться думати про це. Шкода, що не можу пригадати його імені.
Характерник мовчки стояв і оглядав нас своїми гострими очима (цікаво. А чому у нього є очі, а в нас нема?). Помовчавши ще хвилину він витяг з за поясу якийсь чорний сувій і заглянув у нього.
*Максим Вернишия!* - крикнув він, і я пригадав, що це моє ім’я. Пригадав всі імена, що намагався згадати весь цей час. Пригадав все. Але сенсу в цьому не бачив, бо згадуючи не помітив, як ступив на східці, і за мить опинився на чайці.
Чайці яка відвезе мене в невідомість.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133667
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 13.06.2009
автор: Satarialist