Вони сиділи вдвох, і вона як завжди щось розповідала. А він мовчав і слухав її. Лише зрідка з його уст можна було почути слова. І вона любила цю тишу, яку дарували його вуста. Іноді вона навіть говорила:
- тихо. Не треба. Не кажи нічого…
І він мовчав… Вони дивилися один на одного в тиші…
Йшли дні, місяці, роки. А вони все частіше любила так сидіти. Вона говорила, а він мовчав.
Того дивного дня, Бог забрав його життя. І вона в сльозах жила весь час. Вона плакала за ним, молила Бога повернути час. Молила демонів. Молила всих кого тільки могла.
І хтось із небес почув її і перемотав плівку життя назад.
І ось вони знову сиділи, вона з сльозима на очах.
- будь-ласка. Тільки не мовчи! Говори! – а він дивився на її обличчя закоханим поглядом і не розумів, чому вона просить сьогодні не так як завжди.
Адже вони так любили тишу…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133088
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 08.06.2009
автор: Chudya