Він йшов… Гарно одягнений, охайний, з квітами в руках… Він йшов… Йшов по цвинтарю… Йшов з опущеною головою, з важкими стомленими від життя очима. Підійшовши до могилки, він став перед нею… На камені було написано «тут поховане КОХАННЯ…».
Пробач… Пробач мене… - наше Кохання поховане, але я не можу без нього… Мені тебе не вистачає. Я хотів було повернути тебе – Кохання, але тебе вже не має… Я повернув би ту ЛЮБОВ, але не знаю з ким вона зараз. Можливо вона мене вже забула, а якщо і не забула, вона не погодиться розгребти цю могилу і дістати звідти ту ЛЮБОВ яка була у нас… Пробач Кохання, пробач що не вберіг тебе. Пробач…
З його очей котились сльози… Вони падали на траву… Залишаючи по собі слід… Слід горя, болю, самотності… Постоявши ще деякий час він пішов звідси…
Ще не встигли висохнути сльози на траві, а вже… А вже йшла дівчина…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132937
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 07.06.2009
автор: Chudya