Сьогодні вже втретє фіксую себе на думці, що дедалі більше втрачаю
себе. Занадто, як для одного дня. Цікаво, чи є у Бога посада рахівника, такого собі сивого дідуся в пенсне, який старанно веде облік усіх наших помилок, страхів і просто оман. Чи Бог також іде в ногу з часом і облаштував свою резиденцію тисячами ЕОМ? У будь-якому разі я хотіла б знати лише число, цю сумну статистику втрачених можливостей. Скільки барв залишилось непобаченими, скільки дверей покинула невідчиненими, скільки думок промайнуло і згасло. А тепер маю тільки купу жалю та маленьку жменьку мудрості замість мати натхнення та свободу обирати те, що хотілось би мати. А все, тому що СТРАХ - це найпринизливіший з гріхів, а БАЙДУЖІСТЬ - найтяжчий злочин. Там, де ти покинеш свою мрію і програєш двобій буденності, ти залишиш себе справжнього.
Ти не став моїм відкриттям, ти просто був весь час поряд, буквально чи на рівні свідомості, і переплелися наші життя, все з часом стало запрограмованим. Та іноді здається, що я вже не я, немає того вогню та невтомності, натомість звідкілясь взялась посмішка ката і повна чаша невдоволеності. Чи покохав би ти мене таку, якби знав, що зробиш мене жорстокою? Радше б залишив позаду, лиш іноді згадуючи дзвінкий та рідний сміх тієї, що завжди була попереду.
А тепер я слабка. Я різко зриваюся, починаю плакати, ти мене тримаєш, я пручаюсь, вириваюсь з рук, тікаю....Потім іду самотня по вулиці, тремчу, сідаю на лаву. Поряд білий брудний собака своєю вправною худою лапою намагається дістати з-під льоду цукерку "дюшес". І йому це вдається. Та вже наступної миті глибокий жаль вражає моє серце (такий, який буває тільки до собак), коли я розумію, що то всього-на-всього обгортка від такого бажаного собакою "дюшесу". Собака помічає мене, він так сумно дивиться в очі, що мені здається ніби вся туга та печаль, які коли-небудь існували у цьому світі, сконцентрувались тут, на цьому проміжку між його та моїми очима. "Друже, ми з тобою однієї долі", - думаю я .
Ілюзія влади...вона більше не вабить мене! А зараз мені потрібен захист, притулок, де ти такий спокійний і безпечний, чекатимеш мене, щоб єдиним дотиком руки лишити мене без зброї. Втомилась бути першою, хочу, щоб хоча б кілька хвилин мою долю вершив хтось інший, можливо, ти.
Я лягаю на пліт і закриваю очі. Руками торкаюсь м'якої води, яка повільно і обережно несе мене в невідомому напрямку. Я нарешті відчуваю спокій, навіть більше, щось на зразок повної довіри та впевненості. Немає ні образ, ні буденності, є лише світлий шлях і істини, що поступово відкриваються.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132382
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 02.06.2009
автор: Фіалкова