Тільки в квітні сонце почало дарувати місту справжні теплі посмішки. Природа одразу ж відгукнулася молоденькою ніжно-зеленою травицею і бруньками на деревах. Люди повеселішали; хутряні шапки і сапоги, дублянки остаточно повернулися на свої місця в шафах до наступного зимового сезону.
А вже через пару тижнів по плитках стукали каблуки туфель та на вітру розвіювались легенькі плащі і курточки. Місто огорнулось зеленою шаллю з листя дерев та прикрасилося біло-рожевим намистом фруктових садів.
Міфа згадав, як цвітуть сади у Верболозах: наче молочна ріка біжить із двору у двір із яблуневих і грушевих, черешневих і вишневих, а згодом абрикосових і персикових пелюстків; гудуть бджоли і п‘янить тонкий солодкий аромат.
Софія помітила сумну посмішку на обличчі супутника і, знаючи від брата, що для Міфи болісно повертатися в минуле, обережно запитала:
— Дім згадав?
— ... Так, — помітно збентежившись, відповів Міфа. Потім лагідно посміхнувся до Софії і продовжив. — Я жив у селищі під великим містом. І в цю пору сади були залиті білим цвітом. Це пречудове видовище.
— Я тебе розумію, — підхопила Софія. — у мене бабуся з дідусем живуть у селі. Я до них збираюся на Паску. А ти їздиш до рідних? — не подумавши спитала дівчина, і не одразу знайшлася, чим би одвести питання.
— Закінчивши школу, я наступного ж дня переїхав до цього міста і більше дома не був.
Міфа замовк. Попереду була проїзна частина, а за нею міст. Вони перейшли через дорогу і пішли по мосту.
— Коли я був у дев‘ятому класі, — продовжив Міфа, — загинули батьки під машиною. З братом, старшим, ми не зжилися і я покинув дім.
До переїзду більше року підпрацьовував дома, а по переїзді, склавши іспити до нашого інституту, що не було важким, бо збирався і готувався поступати до вузу в своєму місті, одразу ж пішов працювати тут на літо. Тому деякі гроші були.
Так і живу: з весни по осінь — півроку — працюю, інших півроку — існую зі зекономлених грошей та стипендії. Бува дуже важко, але завдяки твоєму братові, все вирішується.
Якось зловив себе на думці, що Рома — мій янгол-охоронець, — Міфа посміхнувся. — Саме він познайомив мене з людиною, в якої є комп‘ютер... Це така зараз маловідома машина, але за нею майбутнє людства... Тепер я щотижня ходжу до того хлопця і працюю по дві години на машині.
Міфа і Софія зупинилися на мосту. Міфа подивився на водну течію і заговорив до річки:
— Я корабель, що блукає в океані часу. І чи пристану колись до берега?
Міфа повернувся до Софії.
— Знаєш, не те щоб у тебе, у себе боюся запитати... чому... чому саме мене ти вибрала?
Софія перевела погляд на річку, потім подивилася на Міфу і віршовано одповіла:
— Очі, як вічність,
як задзеркалля,
В них нескінченність
я відшукала.
— Вічність, нескінченність, — відлунням повторив Міфа, — такі рідні слова...
— Чим рідні? — ненав’язливо запитала Софія.
— Ще минулої зими Вічність була для мене всім: початком і кінцем; метою, пошуком, і нарешті істиною... Насправді й досі залишається такою... Але хочеться ступити на землю.
— Може, я твій острів; може наше кохання — це берег?
— Може. — Міфа поцілував Софію, і підсумував, — корабель Вічності й острів Кохання, чом би й ні?
Взявшись за руки , закохана пара попрямувала назустріч весні.
далi буде...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=13101
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 03.04.2006
автор: Petri