Дещо про вечір і місто

Інколи,  мені  здається  що  кожне  місто  має  свій  час  доби,  хвилини,  коли  воно  найбільш  ефектно  користає  своїми  достоїнствами  та  найбільш  уміло  приховує  пошарпані  провулки  та  темні  під’їзди,  де  клубочаться  Острах  та  Підозра.  А  є  міста,  де  кожен  провулок  має  свій  ідеальний  час  для  прогулянок  та  розмов  з  вічно  голодними  голубами,  які  те  й  роблять,  що  жебрають…
Львів  відноситься  до  тих  міст,  які  мов  театральні  актори  завше  знають,  де  який  грим  краще  накласти,  як  зіграти,  як  повернутись,  як  переконливо  пожестикулювати,  який  костюм  одягнути.
Йому  завше  вдається  бути  на  висоті,  навіть  тоді,  коли  будинки  падають  так  і  не  дочекавшись  капремонтів,  а  вузькі  провулки  задихаються  від  смороду,  немов  спітнілі  раби  бруківчаcтих  плантацій.  Він  тримається  гордо  навіть  тоді,  коли  не  в  змозі  позбавитись  талого  снігу  потроху  тоне  у  воді,  не  маючи  навіть  найменшого  остраху  простудитись  чи  промочити  ноги.  Зате  в  такі  моменти  може  з  гордістю  похвалитись,  що  є  водяні  трамваї.  І  бруд  на  його  кам’яних  долонях  натякає  не  на  неохайність,  а  на  постійну  зайнятість  та  турботливість  –  так,  він  любить,  коли  центр  тоне  в  квітах,  ліхтарі  світяться  невидимим  ароматом  петуній  та  пеларгоній,  а  балкони  посміхаються  різнобарв’ям  літа  аж  до  першого  снігу.
У  Львові  є  вулиці  –  наречені,  це  такі,  які  щоранку  ховаються  за  прозорою  вуаллю  туману  та  ранкової  мряки.  Вони  щоранку  заграють  до  Високого  замку  в  надії  на  поцілунок,  або  бодай  на  ніжний  доторк  кленового  листка,  який  немов  повітряний  поцілунок  злетить  з  найстарішого  клена  на  княжому  пагорбі.
Є  вулиці,  що  люблять  купатись  в  полуденному  сонці.  Колишня  Жовтнева(нині  -  Дорошенка)  напевне  була  названа  не  в  честь  революції,  а  на  честь  жовтого  кольору  –  кольору  залитої  сонцем  бруківки,  сонячних  зайчиків,  що  скачуть  по  немитих  шибках  сірих  будівель.  В  такі  миті  здається,  що  навіть  посмішки  стають  сонячно-гарячими,  примруженими  та  добрими…
По  полудню  вступає  в  права  вулиця  Коперніка,  з  верху  якої  видно  ратушу  та  шпилі  центру.  І  багато  ніжно-пастельного  рожевого  кольору.  Вулиця-панянка,  чемна,  яка  довго  не  гуляє  і  лягає  спати  о  десятій,  під  колискову  останніх  трамваїв,  що  тікають  на  вокзал.  Шкода,  що  ні  один  потяг  не  відвезе  їх  на  море  чи  в  гори,  а  трамваї  теж  хочуть  мандрувати.  Чим  вони  гірші  від  автомобілів?  Вони  ж  теж  в  праві  побачити  світ…  
А  трамваї  теж  хочуть  сонечка,  але  не  того,  що  гуляє  бруківкою  та  п’є  пиво  в  Стрийському  парку,  а  того,  що  біжить  гарячим  піском,  який  опікає  ноги,  вони  хочуть  поніжитись  під  шум  прибою  і  відпочити,  але  десь  на  півдні,  а  не  в  старому  депо  з  ароматом  мастила.  Але  чи  вдасться  це  їм?  Адже  на  пляжі  немає  колій…
Горда  Личаківська  ніколи  не  знає,  що  і  як  вона  хоче.  Вона  завжди  заклопотана,  бігає  по  магазинах,  торгується  на  Винниківському  ринку,  час  від  часу  думає  катнути  на  Винниківське  озеро,  але  жодна  маршрутка  не  хоче  її  туди  відвезти,  навіть  36-А.  тому  Личаківська  часто  ображається  на  маршрутки,  і  зумисне  створює  затори.  А  то  бач,  всі  хочуть  її  чимскоріш  проїхати,  а  нікому  й  на  думку  не  спадало,  що  вона  теж  хоче  поспілкуватись,  зазирнути  в  очі  перехожих,  запитати,  як  у  них  справи,  чи  не  хочуть  вони  сходити  у  Вірменку    на  каву  чи  відвідати  нову  виставку  у  «Зеленій  канапі».  Взагалі  то,  вона  вулиця  дивна…  Але  ввечері,  коли  сонце  сідає  за  мурами  Бернардинського  монастиря,  побажавши  спокійної  ночі  кам’яним  монахам  на  церкві  святого  Андрія,  вулиця  їде  подивитись  чи  все  гаразд,  чи  всі  магазини  готові  поринути  в  сон,  аби  зранку  знову  приступити  до  справ  та  привітати  львів’ян  з  новим  днем,  який  принесе  щось  добре…
Про  проспект  Свободи  можна  сказати  багато  –  величний  і  трохи  егоїстичний  джентльмен,  який  споглядає  за  молодими  панянками,  що  навчаються  на  економічному  факультеті  університету  та  час  від  часу  виходять  на  перекур  між  парами.  Бр-р-р…  Він  цього  не  любить  –  він  любить  вихованих,  тих,  що  ніколи  не  підуть  проти  установлених  правил,  ніколи  не  зроблять  нічого  такого,  що  б  викликало  негативну  криву  посмішку…  вони  ходять  в  оперний.  Доречі,  про  нього:  затятий  колега  проспекту…  проспект  міняв  свої  назви,  і  театр  змінював  своє  імення,  змінювалась  влада  та  покоління,  а  вони  так  і  стоять  –  два  товариші,  які  час  від  часу  спостерігають  за  грою  в  шахи  дідків,  яким  не  сидиться  вдома,  ні  влітку,  ні  в  грудневий  мороз.  І  лише  коли  сніг  зодягає  біле  хутро  на  плечі  міста  вони  можуть  побути  на  одинці  з  собою  –  слизький  граніт  розганяє  перехожих,  лавки  вздовж  проспекту  стають  схожі  на  великі  шматки  солодкої  вати,  між  гіллям  дерев  заблукали  самотні  зорі,  які  воліють  познайомитись  зі  світлячками  гірлянд,  що  переплітаються  з  гілками  каштанів….
Місто  дивне…  Як  і  його  вулиці…  Місто  завше  одурманене  ароматом  кави  та  хмільною  піною  «Львівського»,  місто,  у  якому  живуть  дивні  люди,  які  ніколи  не    намагаються  бути  схожими  на  когось,  яким  байдуже,  що  про  них  скажуть,  адже  вони  самовпевнено  вірять,  що  їм  немає  рівних,  як  і  місту,  в  якого  немає  конкурентів…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=130471
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 19.05.2009
автор: ameli-meli