Дружино, стою й визираю тебе,
Вдивляюсь у даль, осяяну сонцем.
Мов дятел мій зір видноколо довбе,
Лишаючи в нім криниці із донцем.
Дружино, відчуй, діти наші в біді,
Плач їхніх душ ледь доноситься вітром.
«Бог» наших обра́з їх шмагає в узді,
А «Бог» насолод підкови рве слідом.
Дружино, молю, не обожнюй мене:
За розум і хист, які́ проп’ю згодом,
За вроду і міць, бо недуга зігне.
Прошу, зупинись, не грайся із Богом.
Дружино, іду́ геть назустріч тобі:
Без квітів з числом, напрочуд, непарним,
Без вчинків і слів, що лиш личать журбі, –
З Любов’ю в душі, бо решта є зайвим.
02/05/2009
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=128859
Рубрика: Присвячення
дата надходження 05.05.2009
автор: Ростислав Свароженко