Вода спадає і виносить біль.
Чигає біс, ногами чеберяє.
Пантрує сокіл з темряви століть,
жахає світ, столико обіймає
плаский сарай із мотлоху і лжі.
Очуняю обличчя зачманіле.
І янголятко дивиться у вічі.
І прокидається старий ведмідь.
Розквітлий дощ перебирає струни.
Посохле листя куховарить. Й час,
огрядний сивий біс, спускає душі,
і пекло відчиняє поступ мас.
Кривава бойня світу і октави,
блакить і темінь, марево сурмить
у сиву душу, залишає двері,
напввідмерлі, і глумить у мить.
Останні стовп написаного слова
замовк. Мармона випиває сік
людського серця.
З чорної пилови чадіє чад,
І місяць мерехтить.
вночі останнє світло не пантрує,
і вигрошився свіжий соловей.
І крук чигає на побляклі душі.
воландить набурмосений Бомбей.
Останній кадр історії прокляття.
Остання кров на заростях буття.
Змиває вгору птах, і гине в ямі
Де чорні біси вештаються. Нас
уже не буде. Навіть на майбутнє
Чекати марно. Прийде Люципер
і Синє Пекло, і розтануть люди,
І будуть біороботи без схем.
Солодка маса, чорна, очманіла.
кошмарний привид храму пірамід.
І буде голос грати на сапфірах,
і цівку крові перетне убрід.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12752
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 24.03.2006
автор: Дмитро