Осінь розпустила злотаве волосся і прикрила ним темне змерзле тіло. Багряні локони винограду витекли, наче струмені крові, з вмираючої природи і застигли на металевій сітці.
Когіткі-промінця гаряче-рожевого сонця чіплялися за стихаючий день: за вікна, підвіконня, за білі стіни невеликої хатини; шкрябали по дерев‘яному забору й сповзали на чисто виметені цементові доріжки. Та в хатині вже розплескалося жовте море штучного світла. Передвечірню тишу порушував лише тріскіт полін у пічці.
Неслухняні білі пасма волосся раз у раз лізли в очі хлопчині, що сидів за столом, і заважали читати йому книгу. „Треба, щоб Костя підстриг мені волосся”, — сказав уголос Міфа й відклав книгу. Він підійшов до печі і дістав з її полум‘яного рота хлібець. А потім заліз до її горлянки кочергою і поправив чавун із картоплею. Міфа схилився обличчям до хліба і вловив його димно-духмяний подих. Так завжди робила мама.
Саме сьогодні важко було згадувати про батьків. Минуло два роки, як вони загинули: їх збила вантажівка. Напередодні нещасного випадку повернувся з армії Костя. Йому ж, Мефодію, минув п‘ятнадцятий. І залишилися два брати самі в хаті та на хазяйстві. Інколи до них приїздила тітка — материна сестра — з сином Максимом.
„Знову Костя сьогодні прийде на веселощах”, — подумав Міфа. Він взяв книгу, одягнув теплу куртку і вийшов у сіни, наче це могло б прискорити повернення брата. Сів на одну з двох лав, які стояли по бокам довгого столу, і поклав голову на руки.
Незабаром до сіней увійшов Костя і сів навпроти. За ним у хату вбігло дівча. Не встиг Міфа запитати, що це за малеча, як на порозі з‘явилися батьки з кошиками в руках. Онімілий від подиву Міфа, кліпаючи очима, спостерігав, як батько з матір‘ю швидко викладали на стіл паску за паскою, паску за паскою... штук двадцять — і всі різні, й одна краща за іншу. Вони розрізали випічку, що стояла посередині, і сіли біля нього.
Костя здійнявся й вмостився біля батьків. Дівчинка ж залишилася на лаві, навпроти всіх, одна. Вона простягнула руку і взяла шматок паски: спочатку з‘їла верхівку, потім біле пухке тісто, і скоринку.
— М-м-м! Наша паска найсмачніша! — забринів дитячий голосок.
— Так, моя квіточка, сонечко, моя донечко, наш хліб — найкращий! — обізвалася мати.
— Міф, Міфа! — почувся десь здалека голос Кості. — Прокинься!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12693
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 30.03.2006
автор: Petri