Вже не чекаю часу і проклять.
Вже розламався і чекаю м’язно,
Коли надійде з неба благодать,
Коли земля від ласощів заклякне.
Юрба юрбить, навколо суєта.
Співає день осанну з потойбіччя.
І пожирає мотлох пустота
В безсвітті ХХІ сторіччя.
Кремезний крен зламався, і вбіжить
Забутий час Монтеккі і Мадонни.
Але ніхто в безпам’ятстві й на мить
Вже не почув божественного дзвона.
Це час такий; це час, що йде назад.
Вже скоро все зупиниться і зникне.
Таким був вибір, вільний, і навзнак
Впаде у бездну сивочолий ирій.
Полетимо в безпеклість і в безрай.
Ми так собі самі спророкували.
І на плантаціях зневір’я вкрай
Улігся сфінкс, якого обікрали.
Так мало бути — себе зжеремо.
Із кодів в генотипи продеремось.
Це геноцидно-зламане ярмо.
І ми під шкіру власну увірвемось.
Юрба юрбить, навколо суєта.
Співає день осанну з потойбіччя.
І пожирає мотлох пустота
В безсвітті третього тисячоліття.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=12311
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 09.03.2006
автор: Дмитро