Мовчу і думаю, чекаю...
Скажи лиш слово, я благаю...
Зроби лиш порух...
і іди...
Іди у небуття,
я не бажаю
в брехню цю вірити...
Я знаю
цей біль, що принесе вона...
і так знайома клята ця сльоза...
солена крапля, що стікає в рану
й наповнює безодню океану,
де колись плавав корабель кохання наш...
В той час, як мріяв я,
ти лицемірила,
ти гралася з словами,
сплітала павутини сіті...
І я попав туди...
Кричав несамовито...
Кричав із радості...
і плакав від любові...
Хто ж знав, що сльози ці
переростуть у море крові,
де потопають залишки того,
що моїм серцем колись було...
Мене болітиме,
а ти вже і забула...
Моє потоптане, жевріюче кохання
вже не воскресне знову...
це кінець...
мене немає...
істота я лише банальна...
нікому не потрібен чорний силует...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=121254
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 14.03.2009
автор: Те, що існує...