Напевно я таки втомилася іти
по тій пустельній і тернистій ниві,
дай мені, Боже, сили не впасти,
тому що встать на ноги не зумію.
Зла доля наворожила мені,
аби жила, не знаючи світання,
аби весь світ був, наче у пітьмі,
а в серці - камінь, кинутий коханням!
За що ж караєш, Господи мене?
За те, що жити хочу, як всі люди?!
Мовчиш? ... мовчи:( ...а за вікном мете,
ще зовсім трішечки й мене не буде.
Ще зовсім трішечки і зацвітуть сади,
і виведуть лелеченьки дитяток,
лиш тільки я втомилася іти,
пробачте, люди... я не ставлю крапок
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=117934
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 24.02.2009
автор: Либідь