Давно колись, ще у неволі,
коли ще козаки були.
Жило в селі дівчатко миле
найкраще, мабудь з від усіх.
Батьки померли в неї рано.
Жила вона одна на світі.
Катрусей свали її в світі.
Любила дуже малювать.
Як сяде з фарбами у хаті
шматок паперу враз знайде.
І цілий день пробуде в хаті,
малюючи усе, що є.
Була та дівка горда, як тополя.
І гарбузи давала юнакам.
Як стидно було парубкам!
Вона ж робила, що хотіла.
Село у них було чимале.
Жила вона далеко від усіх.
Та кожен раз, як шла поміж хатами
то чула іронічний сміх.
Сміялись, то не верби, не тополі.
Сміялися, то дівки із села.
Плітки пускать оце вони уміли,
такі, що страшно було навіть чуть.
Балакали про Катрю різні речі:
що дівка ця не просто дівка,
що не живе вона в добрі
і поклоняється не Богу,
а зліснім лживім сатані.
За ці плітки Катрусю не любили.
Завжди сміялись і гнобили.
У всіх бідах, що були у селі
її винили, навіть без вини.
Та дівка все терпіла мужно,
діватись не було куди.
Була вона ще молодою
для страти чи якойсь біди.
Одного разу, ідучи по полю,
побачила Катруся парубка.
І так припав він їй до серця,
що стриматися не змогла.
Він підійшов до неї близько
і тихо ніжно запитав:
Яка біда тебе постигла,
що пізно ходиш так одна?
Дівчина не змогла промовить й слова.
Стоїть тихенько і мовчить.
Обидва дивляться у поле.
Вона мовчить та й він мовчить.
Стояли так вони годину,
ні пари з уст ні на хвилину.
Вона дивилася на нього,
а він у очі їй дививсь.
Не міг він більше так стояти.
Він підійшов ще близче і почав питати:
Як тебе звати дівчино гарненька?
Чому стоїш ти так тихенько?
Катруся глянула на нього знову
і мов соромлячись пита:
А що за парубок моторний
до неї зараз промовля.
Миколой звуть мене удома.
Сам я із дального села.
А ти відкіль така чудова
не з цього близкього села?
Так, я із нього селища квітного,
а ти, що тут у нас забув.
Іду найматись на роботу,
бо хочу батьку догодить.
А чи прийдеш ти в сад зелений
ти завтра з самого зрання?
Тебе чекать там буду я.
З надією, що ти прийдеш до мене.
Я точно тобі не скажу це.
А ти, як хоч собі, то жди.
Як я захочу, то прийду,
а як не схочу не піду.
Отак вони вели бесіду,
а потім розбіжались хто-куди:
вона побігла спать лягати,
бо завтра ж рано їй вставати.
А він блукав по полю усю ніч.
І думав все про ту дівчину,
що серце його звеселила.
На ранок стрілися вони.
Він підійшов до неї стиха
і ніжно руку цілував.
Вона ж соромилась і тремтіла,
бо дуже сильно полюбила,
того красивого Миколу,
що так пестливо говорив
і душу їй заворожив.
Отак зустрілись половинки
одне кохання на двоїх.
Живуть вони в одній сторінці,
яку придумали самі.
Ця повіть може і казкова,
але я вірю у казки.
І я бажаю знов і знову,
щоб в них повірили і ви.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=117536
Рубрика: Поема
дата надходження 22.02.2009
автор: Мілана Мар