На екскурсію до молодого яблуневого саду направлялась група дітей.
Вони зупинились біля початку насаджень, де вихователька намагалась вгамувати струмуючу ключем енергію молодого життя.
- Діти, вдихніть це чисте і свіже повітря. Відчуваєте! Не те, що в місті! Скажіть чому?
- Фотосинтез, - відповіла чорнява дівчина.
- Вірно, Марино, а що таке фотосинтез?
- Це, коли під дією сонячного проміння листочки дерев поглинають вугле-кислий газ, а натомість виділяють кисень.
- Молодець! Погляньте на листочки, які вони зелені та гарні.
- А он як сонечко переливається на них! Так, наче вони перемовляються між собою.
- Ну ти фантазерка, Сашо.
До групи дітей наближався чоловік середнього зросту зі світлим волоссям і блакитними очима.
- А от і Максим Петрович! Привітайтесь з ним! Це завдяки йому дерева виростають такими гарними та сильними. Він спостерігає за тим, щоб вони давали багато плодів і виділяли для нас багато кисню.
- Доброго ранку, діти! Ну що, хочете послухати про те, як доглядати за молодими, як оце ви, яблуньками?
- Так.
- Ну коли готові, то ходімо перевіримо, як себе почувають недавні наса-дження.
Вони пройшли поміж дорослих дерев і опинились на галявинці, де рівними рядами красувались дерева висотою в півметра. У них щойно порозпускались яскраво- зеленого забарвлення листочки. Паростки були з обох сторін оточені дорослими деревами ніби батьками, що охороняють своїх діточок, даруючи тепло і ласку.
Максим Петрович йшов попереду, показуючи з любов’ю на дерева. Оглядаючи їх, пояснював дітям:
- Дивіться, дітлахи: спочатку це були дички, тобто яблуньки, що мають однаковий смак, колір і величину плоду. Це означає, що матінка-природа заклала в них однакове життя, однакові дані і однакову можливість ввібрати в себе все те, що подарує їм біосфера.
- Ви хочете сказати, що ці дерева одного сорту? – запитав хлопчик.
- Я сказав, що вони всі ідентичні на даному етапі росту до того часу, коли їм зроблять прищепу, як, наприклад, немовлята: вони мають ручки, ніжки, схоже плачуть, коли хочуть їсти або до мами, а вже потім в процесі виховання батьки закладають в них думки та ставлення до життя.
- Максим Петрович, діти не розуміють, – втрутилась вчителька.
- Я хочу сказати, що ми, садівники, беремо дички-яблуньки, що проросли із насіння, висаджуємо їх у рівні ряди, дивлячись, щоб вони приймались, а потім ро-бимо прищепу, тобто відрізаємо гілочку від дорослого дерева, робимо надріз на паростку та приєднуємо пагінець до нього. Сік яблуні–матері проникає до соку дички–дитини і тоді з малюка виростає дерево, що приносить такі ж самі плоди, як її предок.
- Тобто вона така сама як її мама? – запитала Марина.
- Ні, однакових дерев не буває так само, як людей. Ви ж з ненькою не зовсім схожі, проте ви маєте певну подібність: кольором волосся, очей, ямочками на щоках. Ви робите деякі рухи однаково, навіть думки вгадуєте одне одного. Так і в яблуньок стають схожими плоди.
Вони саме проходили біля молодого деревця, яке було значно меншого зросту, ніж інші та мало багато понівечених, покручених гілочок, але було живеньким. Максим Петрович похитав головою і показав на нього дітям:
- Ось погляньте, а бувають і такі випадки, коли в результаті якихось пошкоджень, можливо шкідника в корінні чи зовнішнього ушкодження чи може в його генетичній структурі - у дерев же також є ДНК - воно має таку покручену форму. Ми їх викидаємо, а натомість садимо рівні та наповнені життям деревця. І в процесі росту вони швидко наздоганяють своїх старших братів.
Він обвів рукою навколо себе.
- В результаті отримуємо всі дерева одне в одне - наче 33 богатиря, що приносять хороший та смачний урожай.
- Але ж воно ще живе, лише трохи слабше від інших, а ви його хочете вбити?! – вигукнуло дівча з рудим волоссям та ластовинням на щічках.
- Життя в саду таке ж як в і світі людей: щоб вийшов плідний результат потрібно здорове створіння.
До екскурсійної групи приєдналась жінка в довгій червоній жилетці та щось тихо промовила йому на вухо. Після чого чоловік засвітився на обличчі та промовив:
- Діти, у мене з’явились невідкладні справи. Екскурсію продовжить Марина Василівна. Дякую за увагу. Сподіваюсь ви все зрозуміли. До побачення!
* * *
Максим вистрибнув з таксі та швидко попрямував в бік лікарні. Він майже біг, внаслідок чого через мить його рука вже трималась за ручку дверей, але тут він зупинився і застиг на місці: на небі, яке майже все було затягнуте сірувато-білою „ватою”, саме зараз сонячні промені розірвали цю депресивну вату та огорнули своїм сяйвом та теплом лікарню.
Він з задоволенням набрав повні легені повітря і ніби відчув запах щастя.
Неподалік пробігла медсестра та настирливо подивилась на нього. Він опустив очі й подумав:
- Мабуть звикла спостерігати за такими-от татусями, які ведуть себе наче божевільні в такі моменти.
Він відкрив двері й опинився всередині. Знаючи куди йти далі, попрямував до палати. Серце калатало.
Саме з потрібних йому дверей випливла медсестра та направилась до нього.
- Вітаю Вас, Максим Петрович, з бійцем. У вас – хлопчик.
- Хлопчик,- сказав Максим Петрович з виразом обличчя, який свідчив про всі його теперішні почуття.
- Бачу, що ви вже любите сина всим серцем, бо з його хворобою живуть, але все ж любові потрібно більше, ніж іншим дітям.
- „..ніж іншим дітям”? Що ви маєте на увазі?
- ДЦП! Воно таки проявилось і в досить важкій формі.
- Але чому більшість лікарів стверджували, що ймовірність ДЦП була досить малою, майже нереальною.
Медсестра заспокоююче поклала руку на плече. Її підізвав інший тато. А Максим Петрович не міг впоратись із думками, що так водночас з’явились у нього в голові: роїлись там погані, які він хотів негайно викорінити та ще багато інших - хороших і не зовсім. Й врешті-решт в голові стала тиша, лише перед очима було те слабке молоде деревце.
* * *
У яскравий сонячний ранок Максим Петрович стояв біля порогу будинку з пишним букетом троянд. Біля нього нервово переминались з ноги на ногу радісні мати з батьком, тепер уже дідусь і бабуся. Тесть з тещею, що були поряд, не знаходили собі місця. Пробігали прохожі з щасливими виразами облич, радіючи весні, оскільки вона - народження мрій, надій, тепла в душах, любові в серцях. Він бачив все це й хотів теж бути щасливим, він повинен бути щасливим, він мусить, він думає, думає. В нього все добре: він чекає на дружину–красуню з його сином... і знов бій думок в голові, й знов вони зводяться до того кривого деревця.
І ось виходить медсестра з дружиною. У душі стає тепліше та як завжди вини-кає відчуття гордості: яка гарна у нього жінка. А сьогодні ще гарніша, ніж завжди: вся світиться щастям. У неї в руках був згорточок–дитинка, на якій вона поправила покривальце, що закривало обличчя немовляті, цим самим сховавши за довгими чорними віями свої карі очі. Дружина підняла голову та зустрілась з його поглядом. Які в коханої виразні очі, саме за них він її полюбив, особливо зараз, коли іскряться любов’ю й гордістю за немовля. Так вона любить своє дитя! Точно любить.
- Ну, тату, досить стояти на місці як вкопаний, беріть сина у дружини, - порушила мовчанку медсестра.
І він уже тримає сина на руках: такого легкого, такого слабкого. Батьки оточили його та сюсюкають до немовляти, і всі щасливі. Цікаво, що вони відчувають. Чи справді думають як кажуть, що маля гарне та очима схоже на Надію, знаходять схожі на його риси. Він же бачить лише те покручене деревце, що в’їлось в пам’ять.
* * *
Уже другий день як його син живе з ними. Максим Петрович, одягнений у вихідний одяг, притулився до одвірок і спостерігав, як Надя з його матір’ю клопотали біля немовляти.” Чому вони щасливі? - знову з’явилась вперта думка і, сказав вголос,- Надю, ви тут з мамою без мене впораєтесь? Мені треба на роботу за новими насадженнями спостерігати, адже Андрій хворіє, а Сергій взяв відгул. А за рослинами догляд потрібен.” Надя йому кивнула в знак згоди.
- За деревами потрібен догляд, а до дитини не торкнувся з самої лікарні. Мені здається він ці ДЕРЕВА любить більше за свого сина.
- Не турбуйся, він завжди довго звикає до нових речей,- відповіла бабуся з турботою, кинувши погляд в бік дверей, за якими щойно сховався Максим Петрович.
- Це його рідний син, а не якась нова річ. Ми навіть не дали йому ім’я. Коли забалакую про це, він байдужіє, хоче, щоб назвала його сама. Що сталось з Максимом? Він же не через... він не такий.
* * *
Максим Петрович зайшов до свого садка й знову по тілу пройшов легкий тре-піт. Він знав, що це через те, що займається улюбленим заняттям.
- Максим, що ти тут робиш? А маля? Я гадала ти будеш з ним? - здивувалась Марина Василівна
- А з ним багато людей – без мене впораються, ти ж ...
- Знаю, знаю ”... пропустиш момент і ріст дерев буде погіршено”,- перебила його жінка.
- От і займусь новою посадкою, почищу її та викоріню слабкі та сухі рослини. Насамперед знищу те нав’язливе дерево.
Максим проходився між насадженнями, витягуючи сухі та придивляючись на живенькі, шукаючи молодих пагінців, але їх ще не було. У нього вже не вистачало терпіння. Він хотів швидше дійти до того нав’язливого дерева, але підійшовши ближче, застиг на місці. Чоловік підійшов і присів біля нього. Майже з кожної покрученої гілочки пробивався слабенький зелений пагінець.
Ці паростки були направлені вертикально вгору. Вони були такі тоненькі та слабкі, наче вирвались із самої душі дерева, намагаючись дотягнутися до росту дерев, що його оточували.
Максим доторкнувся рукою до пагону, перевіряючи чи це не витвір його уяви. Він машинально опустив долоню до основи стовбура і його наче струмом вдарило від думки, що щойно хотів витягнути його з землі, забрати у нього любов і опіку матінки.
- „ ...воно ж живе...”,- відлунюють у голові слова дівчинки.
Воно ж таке живе, як й інші, а він хотів позбавити його життєдайної сили.
-Дивно, таке покручене, а найперше проявило себе. Он як хоче рости. Жаль, що прийдеться його вирвати. – мовила жінка, що йшла за ним.
- Ні в якому разі!!!- майже викрикнув Максим,- дерево бореться за право жити і, можливо, заслуговує на нього більше за он тих однакових рослин, воно просто трохи виділяється з основної маси і все. Я впевнений з нього буде багатий і хороший врожай.
* * *
Максим беззвучно відкрив вхідні двері й почув схлипування дружини. Його пронизав біль за сина, РІДНОГО сина. Було так образливо, душила злість на себе, на безглузду дурість, вину перед немовлям.
Максим, перетнувши коридор опинився біля дружини:
- Надя, що з сином? Що сталось?
На столі поверх пелюшки лежало немовля, інтенсивно рухаючи ручками та ніжками. Біля нього сиділа Надя, плачучи. На запитання чоловіка, вона підняла на нього заплакані очі.
- Твоя мама пішла, а сина треба перепеленати, я його загортаю, а він постійно виплутується.
- Надь, ну це нічого, ну чому ти плачеш, що сталось?
Надя нервово почала йому показувати, як вона пеленає дитя і жалітись:
- Дивись: я його загортаю, як твоя мама вчила, так, щоб не виглядали ні ручки, ні ніжки, дивись-дивись, щоб дитині було зручно, але й щоб не туго, перев’язую його, а він через хвилину розкручує все, дивись,- вона істерично показувала на дитя. А немовля і справді через хвилину витягнуло обидві рученята з пелюшки.
- Раз - і все, – крізь сльози бурчала Надя.
Максим дивився на маленьку, худеньку ручку й перед очима з’явився той слабенький пагінчик деревця. Він доторкнувся до синової рученяти і його струмом вдарила любов та приємним теплом розлилась по всьому тілу. Він,тремтячи, поцілував немовля.
- Ну що ти оце скажеш!- продовжувала скаржитися дружина.
- Борець росте!- Максим подивився Наді в очі.-Давай назвемо його Боря. Він уже встиг вибороти мою любов і ще боротись йому прийдеться багато разів!!!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=117490
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 21.02.2009
автор: Tori3377