Як сяйво сонця, бачу світ…
Скрізь сон, у погляді душі,
Цвітуть сади в його тиші,
У таємниці многих літ.
На цій землі ми маєм слово,
Його утворюєм в життя.
На жаль, не знаємо ми суті :
Любов, страждання, почуття…
Сьогодні кожний щось говорить,
І має сенс своїх думок.
Біда у тому, що не знає
Людина свій останній крок.
Багато кажем, та не правду,
Мов тіло з духом – вороги…
Ми кажем про вогонь кохання,
А в серці – холод і сніги.
У вічі дивлячись, не бачим
тремтіння серця, гірких сліз…
З біди своєї ми не плачем…
Та бачим свій горбатий ніс.
Сміємось завжди як шалені
З людського болю та біди…
Бо стали генії та вчені,
Напились чорної води.
Мов у дурмані прагнем щастя…
Та кажем завжди щось не те…
Так само й наша вся держава
Згубила в совісті святе!
Народ у голоді катує,
Як юда, землю продає,
І плачу людського не чує…
Турбота тільки за своє!
Зібрати людство по майданах,
Щоб вибрать нового царя!
І поділити все по кланах,
В яких – гидота і сміття…
Яка ж гірка ця сила правди,
Систему важко цю змінить…
Тож вірю, що в душі народу
Є воля,в тім, щоб захистить
Свою сім`ю, свою країну,
І землю-матінку свою,
Всю нашу славну Україну,
Яку ціную і люблю!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113784
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 27.01.2009
автор: Святой