У кімнаті весело і шумно. Весело аж до огиди. Горілка ллється через край, заспиртовує тіла, переймає і ґвалтує свідомість. За столом тринадцять чоловіків юного та середнього віку. Під столом – жінка. Це дружина господаря кімнати.
Вона сьогодні покарана. За що, їй поки що не відомо, але це ще з учорашнього дня. На її тілі рясніють печаті ударів, особливо постраждало обличчя.
Чоловіки ведуть бесіду. Тема обговорення – політика. Кожен до вереску доводить свою категоричну думку, не переймаючись тим, що поряд мітингують інші кільканадцять колег. Лиш один із них усе те слухає і нестямно киває головою. Напруга наростає з дикою скаженістю. Мораль, нажахана наїздами спиртного рекету, ховається в тунелях несвідомості. Гомо сапієнс перетворюється на бидло-сапієнс, прагнучи задовольнити потребу самоствердження.
Жінка відчуває це інтуїтивно. З підвищенням агресії у кімнаті, збільшується тиск страху, який лоскотно муляє їй у груди, стимулюючи нервове тремтіння.
Колись давно вона уміла мріяти. Хотілося власної квартири, машини, престижної роботи. Не раз уявляла себе співачкою чи якоюсь бізнес-леді. Не склалося. Тепер залишилось одне бажання, єдина красива мрія – стати невидимкою. Нехай її не існує ні для кого. Хай вона буде порожнім місцем, безликою повітрулею… Нехай. Щоб не бачили і не самоутверджувались.
А про неї поки що і справді забули. Є куди важливіші справи. Наприклад кричати на всю горлянку і бити кулаком по столі. Але краще вже по ньому! Там синців не лишається. І це завжди засмучує. Хоч цілий день товчи – реакції нуль! А треба ж по-іншому, щоб кричало, виривалось, благало не бити. Правда найчастіше це тільки більше дратує, хоча іноді допомагає… самоствердитись, продемонструвати свою природну домінантність, гострий норов і гарячу кров.
А кров уже майже кипіла. Нагріта подихом зеленого змія тиснула із-середини. Вимагала дії і подвигів. У повітрі зависло нав’язливе «Кому б врізати?!» Очі бігали по силуетах біологічних об’єктів, перескакуючи від одного до іншого. Стрибали і всі зупинялися на об’єкті, що мовчав і кивав головою. Як виявилось, мовчання – не завжди золото. Сіромаха це вже зрозумів, жаль, що не одразу. Тепер шукав причину, щоб залишити «добродушне» зібрання. Не додумавшись до чогось кращого, зірвався з місця, відчинив двері і вибіг з кімнати.
Товариші не відразу втямили що сталось. Принишкли з тупими виразами фізіономій, аж поки хтось не цявкнув: «За ним!» Юрба захмелілих агресорів кинулася навздогін. Через мить кімната випорожнилась. Жінка єхидно хіхікнула. Сьогодні не вона жертва. І це її тішило.
Мовчуна спіймали на вулиці. Били по чому бачили. Скинули на асфальт і молотили ногами. Підіймали за волосся і били в обличчя. За кілька хвилин людина перетворилася на м'ясо. Тут нема порятунку, не допоможе міліція, люди минають, пришвидшуючи крок. Життя обертається в туман. Зникає біль. Немає страху. Повна апатія – найкращий наркоз. Із туману виринають постаті родичів і знайомих, ворогів і вбивць. Жінка у чорному, із великим ножем, відрізає голову…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=110846
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 07.01.2009
автор: Парфенюк І. М