Згоріло земне, як лист у вогні,
Як зоря, що згасає в обіймах світанку.
Та навіть у темряві, в снах і в мені
Ще тліє надія, мов жар у серпанку.
Я був, наче хвиля, що б’ється в пітьмі,
Як птах, що забув, як триматись за крила.
Та серце моє, мов весна по зимі,
Прокинулось знов і зростати навчилося.
Впаду — і воскресну, як сонце з-за хмар,
Як вітер, що криги розбив на потоці.
Мій голос, що згас у мовчанні примар,
Знайде свою тінь в нестримному світі
Нехай крізь руїни проросте трава,
Як спогад, що серце теплом огортає.
Бо кожна втрата — лиш сіль для життя,
Бо фенікс із попелу знову злітає.
І знає душа: не кінець ще, а шлях!
Не присуд, не темрява, не порожнеча.
Бо там, де був попіл і вітер, і прах,
Зароджується світло — живе і безпечне.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038063
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.04.2025
автор: Марина Василюк