Так повелося із нащада світа —
життя тече у вічній боротьбі.
І добре б ще пригодами сповите...
Однак, частіше – скніє у журбі.
Не надає послаблення нікому.
Отримуєш залежно від старань:
знайди, вполюй і дотягни до дому,
і сам водночас здобиччю не стань.
А взимку ще мороз і завірюха.
Нема запасів — з голоду помреш.
Безжалісне випробування духу,
що в щедрості своїй не знає меж.
Колись, напевно, вщухне хуртовина.
На лови вийдуть ті, хто не помер.
Настане ясна безтурботна днина...
В майбутньому колись... та не тепер.
Тож поки що стою, кричу у небо
тому, хто влаштував цю заметіль:
— Яку іще принести требу треба,
щоб зло не визирало звідусіль?!
Щоб з голоду не помирали діти?
Щоб старість не карталась від років?..
Чим більший рід – тим важче прокормити,
а лютою зимою й поготів.
Це ж ти казав: "Достатньо вийти з дому.
Ліс до людей прихильний зазвича́й,
не дасть померти з голоду нікому,
лише цінуй його і доглядай".
Як в завірюху роздобути їжу? —
Світ губиться у вихорі за крок.
Тут вороття — це справжня дивовижа,
що схожа на мандрівку до зірок.
Який вже день триває хуртовина?..
Не напасешся м'яса і грибів.
Страждають діти... В чому їх провина?
У хибних сподіваннях їх батьків?
Кінець кінцем, про що ти думав, Діду,
нам долю виділяючи скупу?
Ти хочеш, щоб ми зникнули без сліду?
Мов скотарі, розтанули в степу?
Чи задум є, якого я не бачу?
Із чого він складається тоді?
З поневірянь? Зі стогонів і плачу?
З випробувань на міцність у біді?
— Ти думаєш, це я вам шлю напа́сті,
свідомо потакаючи пітьмі?
Світ початково створений для щастя,
а біди ви привносите самі.
Своїми неуважністю і лінню,
холодною байдужістю до сліз,
сліпою злістю, заздрістю, стремлінням
усіх, хто вище, стягувати вниз.
Випробування?.. Так, були і будуть,
являючи природний хід речей.
Живитимуть свої жахіття люди,
від малечку лякаючи дітей.
А діти, очевидно, мають тата,
який привів їх в цей шалений світ?
Який до повноліття має дбати
та захищати від загроз і бід,
а не скида́ти на когось провину
за наслідки своїх невдалих дій.
Саме життя, благаючи про зміни,
у кожноденній схожості своїй,
підштовхує до рішення простого,
яке прийняти заважає страх.
Ліс замалий? То треба вийти з нього —
доволі жити в злиднях і сльозах.
Відкинути віджилі забобони.
Іти за край. Не шкодувати сил.
Розширювати світові кордони,
штовхаючи застиглий небосхил.
Затихла врешті буря. Щезли хмари.
Торкнулись теплі промені облич.
І разом з ними, мов розлились, чари.
І заспівало птаство зусібіч.
Їм ба́йдуже, що до весни далеко.
В цю мить вони із сонцем заодно.
Страшніше за майбутні небезпеки
прогледіти в прогалинах зерно.
Склюють усе? На завтра не залишать?
Якби ж то знати, де воно зросте...
— Чекай. Це натяк?
Відповіддю — тиша.
Невже настільки рішення просте?..
Ішли роки. Одне і те ж навколо.
То сніг, то дощ, то димно від пожеж...
Повільно край села зростало поле.
Земля тверда... довбеш її, довбеш,
а наслідки зусиль ледь-ледь помітні,
відзначені утомою лишень.
Тож, поступово, дні одноманітні
злились в один безмежно довгий день.
Щоразу прокидатись в передрання,
випо́лювати паростки трави,
утілюючи марні сподівання
ізмалечку дурної голови.
За сонця рятуватися від спеки,
тягати воду, бо усе згорить,
а на жнива, тепер іще далекі,
чекати незатьмарену блакить.
Так день у день, від самого світанку
до вечора. І знов, і знов, і знов...
Допоки у сріблястому серпанку
знесилена не охолоне кров.
Нарешті осінь. Можна відпочити.
Відпружитися від земних турбот.
У черзі справ з'явилися просвіти,
як визнання заслужених чеснот.
Сьогодні я прийшов на Дівич-гору,
на панівну місцеву височінь,
де юнаки в купальську літню пору
розпалюють багаття уночі.
І ми колись кружили коловоди
рука в руці, співаючи пісень,
і ми втрачали голови від вроди,
святкуючи найдовший в році день.
Дівчата у вінки вплітали квіти,
а парубки на гору йшли завжди,
щоб колесо палаюче скотити
опівночі до самої води...
У лагідні обійми сина Слави.
Кохання, юність... Незабутній час.
Це потім вже обов'язки і справи
назавжди докорінно змінять нас.
Осіннє небо, позабувши чвари,
яскравим сонцем звеселяє світ.
Низькі, пухнасті сніжно-білі хмари,
як дикі ста́да, тягнуться на схід.
Туди, за річку, де високі трави
увінчують розлогі береги.
Розкошувати лу́ками заплави,
щоб до дощів набратися ваги.
— Ти як, онуче?
— Вже дійшов до краю.
Втомився страшно. Та біда не в цім —
я віру в повсякденності втрачаю,
що впораюсь із задумом своїм.
Гризуть страхи... — А раптом все даремно? —
Здобутки, втрати, мрії, відкриття...
На міцність випробовує буремне,
важке і непоступливе життя.
До того ще одне мене тривожить,
лишаючи зарубки больові...
А що як твій величний голос, Боже,
лише в моїй лунає голові?
Чи не нашкодить зрештою родині
моє безумство? Вперта боротьба
ймовірніше позначиться на спині
у вигляді огидного горба.
Тому, мабуть, пручається природа...
А я все пру, навчаючи синів...
— Ні, заспокойся! Творення – це роди.
Ніхто цього до тебе не робив.
Тому і важко. Далі легше буде.
Знаряддя винайдеш якесь нове.
А згодом поруч стануть інші люди.
Твоя родина слави заживе.
Ти, головне, не зупиняйся, внуче.
Якщо почав робити — дороби.
Для впертих перемога неминуча.
Їх не лякають втома і горби.
Різдво. Святвечір. Люди ждуть світанку,
колядками заповнюючи час.
Всеношна чи то служба, чи гулянка
вражає дійством чарівним щораз.
Вже третю ніч пітьма напосідає
у вічних спробах підкорити світ.
Тож порятунку іншого немає,
крім разом боронитися від бід.
Допоки в купі — тьмі нас не здолати —
людські(ми як) сузір'я серед темноти.
І тут дитина:
— Подивися, тату,
Бог став орати! Майже так, як ти!.. —
І руку в темне небо простягає,
показуючи скупчення зірок,
яке от-от торкнеться небокраю...
Немов оре замерзлу землю Бог.
От тільки я тягну — він направляє,
чепігами спрямовуючи рух.
Це має посприяти урожаю,
бо лу́ги краще плужитиме плуг.
Передсвітанок скрашує багаття,
запалу не шкодуючи свого.
Родини Сонця додають завзяття...
— Світ народився!!!
— Славимо його!!!!
І знов весна, і знову час орати.
За оранкою чергова сівба.
Призначення усякої зерняти —
зростання і подальша молотьба.
Мабуть, і у людей усе так само.
Засіяв Дідо племенами світ.
Якби ж у них з роками зріла тяма —
не відали би розбрату і бід.
Діждалися лівобережні луки
навали позабутих скотарів.
Та і нехай би... Тільки тягнуть руки
до вистражданих (в) клопотом(ах) полів.
Мовляв, ми тут колись пасли худобу.
І будемо, як не забракне сил.
А тих із вас, кому не до вподоби,
переконають вістря наших стріл.
Цікаво, як стада здолають ріку,
яку худобі вбрід не перейти?
Бо до зими ще теплих днів без ліку,
і вряд чи будуть зведені мости.
Без сумніву, поля – це не причина.
Вони — відмінність світосприйняття.
Нам блукачі і ставлять за провину
несхожий вибір способу життя.
Але не зайдам визначати долю
і звичаї осілих тут родин,
приймати рішення чи бути полю,
чи вибору і якості рослин.
Віднайдеться завжди на кожну силу
інакша сила, що завадить їй.
Ненависть — путь прямісінько в могилу,
зловісна в неминучості своїй.
З’явились люди в нетутешніх шатах,
оружжям виокремлюючи суть...
— Наш вождь велів це Орію віддати.
— Кому?
— Тобі. Усі тебе так звуть,
тому що ти ореш, а отже Орій.
— Ну, звуть і звуть... То що ви принесли?
Заходьте. Не стояти ж нам надворі...
— Велів він передати три стріли.
— Виходить по стрілі за кожне поле...
Він прагне бійки? Що ж... Хай буде так.
Ото припреться звідкись босе й голе,
ще й каже, що робити нам і як.
Тепер ідіть.
І до своїх потому:
— Розвідників відправили у степ?
— Авжеж.
— Чи слали вісточку додому?
Багато назбиралось цих причеп?
— Та кажуть, наче, поки не багато.
Жінки із дітьми, повно і старих.
Можливо, просто хочуть залякати,
щоб інші не чіплялися до них.
— Або усе твоє собі забрати.
Поступишся — так буде рік у рік.
Готуємось, щоб запобігти втратам
і не ховатись по лісах повік.
Щоб самостійно обирати долю.
Самим чинити мир або борню.
Не віддамо йому свої три поля,
нехай притягне всю свою рідню.
Якщо удерся ворог в наші межі —
борімося, аби не лити сліз.
— Є ще біда. На півночі пожежі.
Там, кажуть, хтось до змія в лігво вліз.
Напевно, щось хотіли відшукати,
а він не спав та їх спалив живцем.
Ширяє зараз в пошуках відплати,
із-попід хмар в людей плює вогнем.
— Та щоб їм всім! Невже цього не досить?!
Що спонукало лізти до печер?!
Кортіло смерть посмикати за коси?
То їжте, не обляпайтесь тепер!
— Лютує звір, випалює округу,
рве на кавалки безневинний люд.
Як пережити їм таку наругу?
Надіятись хіба на божий суд.
Темнішає. Я знов іду на гору
по спів зірок, самотнім слухачем.
Навала, клятий змій... — Тікати впору.
Але куди? — Від себе не втечеш...
Сріблястий місяць обіляє скроні,
бо схоже я занадто довго тут...
У власних мрій і спогадів в полоні,
обов'язками загнаний у кут...
На жаль, нема з ким вимовити душу.
Усі постійно зайняті своїм.
Однак чомусь усе життя щось мушу:
батьки, дружина, друзі, діти, дім...
Не те щоб я був особливо проти,
та часом видаватися слабким,
перекладаючи свої турботи,
здається не таким вже і дурним.
— А я якраз люблю тебе за стійкість,
за відданість поставленій меті,
нехай жорстку, але відверту різкість,
за те, яким ти є на самоті.
За ставлення до кожної стеблини,
відношення в цілому день за днем
до світу, як до власної родини,
що не була ніколи тягарем.
— Та я такий лише сам із собою.
Можливо, вік дається узнаки.
Наразі ще хвилююсь перед боєм,
бо тілом пробігають дрижаки.
Хоча ні з ким я битися не хочу:
ані зі змієм, ані із людьми.
Та нібито умисно хтось зурочив,
щоб ми тут повкладалися кістьми.
Жорстокосерда доля-лиходійка
жадає болю, сліз і колотнеч...
— Зважаючи, що вірогідна бійка,
тримай.
— А що це?
— Це, онуче, меч.
Заключний довід в разі ворожнечі.
Пересторога у останню путь.
Він розділяє голову і плечі
у тих, хто чує тільки власну лють.
— Але я радше б заспокоїв звіра,
не позбавляючи його життя.
А що як він, утративши довіру,
рятує свій найбільший скарб — дитя?
Якби до мене хтось вломився в хату,
ліз по тілах родини навпрямки —
я б теж не став пояснення шукати,
а розірвав приблуду на шматки.
Точнісінько як і до нас допіру
прийшло зухвале воїнство степів.
— Візьми меча. Він — запорука миру.
У сутичці корисний й поготів.
— Не відмовляюсь я від подарунку.
В бою в пригоді стане він, авжеж.
Проте шукаю іншого ґатунку
без сліз і болю... і без крові теж.
Не хочу щоб когось було убито.
Я — миролюбний чоловік, утім,
якщо вони і далі хочуть жити
їм краще заспокоїтись усім.
Тому що без вагань, як буде треба —
я битимусь… за світ, родину, честь…
Хоч потім знов кричатиму у небо,
у цьому разі вже клянучи смерть.
Ну що ж, ваш вихід, пані та панове.
На вас чекає поле ворожнеч.
Весь світ завмер в очікуванні знову...
Чекаю я. Чекає Бог. І меч.
-------------------------------
малюнок: "Сузір'я Вола і Плуга", Олег Шупляк
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037809
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.04.2025
автор: Сергій Вітер