Колись про сиву давнину
Я казку розповім одну.
Жив горобець, літати вмів,
Ще и швидко по землі ходив.
Всього лиш тридцять грам він важив.
И один грам мозку довантажив.
Один з наипопулярніших усвіті.
З ним гралися и кормили иого діти.
Охоче він селивсь біля людеи,
Крав у коморі, навіть у мишеи.
Світ бачить у відтінках він рожевих,
Коли всі звірі тільки в чорно-білих.
А коли Господа розп"яли на хресті,
То на хрест сіли двоє горобців.
Один червонии був, а другии сірии.
Їх Бог прокляв, за те, що вони вміли
Кричати, коли воїн убивав
Спасителя навіки розпинав.
Гукав червонии:" Він помер! Помер!"
І воїн відступив тепер.
А сірии закричав:" Живии! Живии!"
І воїн спис у бік всунув підступнии.
Тоді Господь їх проклинав обох,
Щоб свою їжу добували вдвох.
А так,як їм ніхто не помагали.
Вони собі і потихенько крали.
Такого злодія вам не знаити,
Крали усе, що можна донести.
Птахи тривогу бити стали,
Бо всіх птахів злодіями назвали..
Злетіли всі на раду цю сумну
І вирішили їх кинути в тюрму.
Зв"язали лапи кріпко і закрили.
Але злодюги и тут перехитрили.
Вирвитись з темниці вони вміли,
А ноги розв"язати не зуміли.
Отож і скачуть по землі повсюди
Всі горобці, де тільки ходять люди.
Вони їх підгодовують потроху,
Щоб жили у достатку і нівроку.
У Бостоні їм пам"ятник зробили,
За те, що вони місто все звільнили
Від гусениць зелених і повір
Всі люблять і шанують горобців
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037374
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.04.2025
автор: Надія Тополя