Мій березень… Дай, Боже, не останній.
У весняному зеленавім сні
Пташиний нАспів, переливно-ранній,
Щось про життя видзвонює мені.
Воно нуртує, котиться, спливає,
Життя – як даність. Божа благодать?
Воно про тебе все до крихти знає,
Нічого не змінити й не додать.
Жила? – О, так… Завжди була - собою,
Без лицемірних викривлених мін:
Із добрим – доброю, з мерзенним часом злою.
Від жалю і неправди світ тьмянів.
А розчинитися могла в любові,
В дитячім схлипі, в дорогих очах,
У музиці живій, в глибокім Слові…
Порив пізнАння й нині не зачах.
Народжена під знаком Сонця й світла,
Ім’я оце, мов оберіг, несеш.
Хай світить правда, хоч не всім вигІдна.
Хай квітне щирість, відданість без меж.
І за чини не билася облудні,
Сміялася з химерних нагород –
Хтось ними хизувався. Люди, люди…
Таки ви – люди. Хай живе – Народ.
І будем ми. І будуть наші діти,
Онуки і праправнуки малі…
Не зАвжди сонце тьмою оповите.
Весна цвіте. Світає на землі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036987
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.04.2025
автор: Світла(Світлана Імашева)