Раз пішов я в ліс-Дубраву,
Назбирати грибів.
Пішов один, так, для забави,
Ніби хтось мене зманив.
Ліс стоїть - величавий,
Гордий, сильний і густий.
Пахне листом і грибами.
Ой, хтось уже тут погостив.
Що за диво, грибів не бачу,
Хтось уже їх позбирав.
Піду глибше - на удачу,
Тай кошик повний там набрав.
Потрібно йти, а йти не хочу,
Та й у небо заглянув.
Щось собі під ніс торочу,
Куда іти, я не збагнув.
Цю Дубраву добре знаю,
Сотні раз, сюди ходив.
І зрозумів, часу не маю,
Вже вечоріє, я зблудив.
Скільки раз ходив по колу,
Вже густіє темнота.
Не повірите ніколи,
Я взяв вруки світлячка.
А їх сила, так багато,
Ніби стелять мені путь.
Що це, бачу маленька хатку,
На лапках курячих стоїть.
Що це сон, чи я у казці?
Двадцять первий вік настав.
Як повірить цій заманці?
До кісток, страх мене пройняв.
Вхожу в хатку,
Привітався, а душа насторожі.
Бачу ступу, мітлу й лопатку,
І краватка - Баби-Яги ложе.
Прах Ягусі почиває,
Поряд котик вічно спить.
Тепер казок ніхто не бає,
Так, для кого Бабі-Ягі жить.
Казка мрія, частка правди -
Пестить, будить почуття.
Діти й дорослі казкам раді,
Веселе й загадкове в ній життя.
Щось тріснуло у хаті,
Хатка почала хилиться.
Я мерщій хотів тікати -
Це ж таке могло присниться.
(Про казку-сон я баю.
А ліс-Дубраву я з дитинства зннаю)
Квітень 2025 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036948
Рубрика: Дитячі віршики
дата надходження 03.04.2025
автор: Сокол